Рівно о восьмій на кафедру зійшов професор Керн. Він був блідіший, ніж звичайно, але сповнений гідності.

Збори привітали його тривалими оваціями.

Кіноапарат затріскотів. Газетний мурашник стих. Професор Керн почав доповідь про «свої» відкриття.

То була блискуча за формою і майстерно складена промова. Керн не забув згадати про попередні, дуже цінні праці передчасно померлого професора Доуеля. Але, віддаючи належне працям небіжчика, він не забував і про свої «скромні заслуги». Слухачі не повинні були мати жодного сумніву в тому, що вся честь відкриття належить йому, професорові Керну.

Його промова кілька разів переривалася оплесками. Сотні дам спрямовували на нього біноклі та лорнети. Біноклі та моноклі чоловіків з не меншою цікавістю спрямовувалися на голову Бріке, яка вимушено посміхалась.

За знаком професора Керна доглядальниця відкрутила кран, пустила повітряний струмінь, і голова Бріке тепер мала змогу говорити.

— Як ви почуваєтеся? — запитав її старенький учений.

— Дякую, добре.

Голос Бріке був глухий і хрипкий, надміру пущений струмінь повітря свистів, звук був майже позбавлений модуляцій, і все ж виступ голови справив надзвичайне враження. Такий шквал аплодисментів не завжди доводилося чути і всесвітньо знаменитим акторам. Але Бріке, яка колись упивалася успіхом, виступаючи у маленьких кабаре, цього разу лише стомлено опустила повіки.

Хвилювання Лоран дедалі зростало. Її почав бити нервовий дрож, і вона міцно зціпила зуби, щоб вони не цокотіли. «От зараз» — кілька разів говорила вона собі, але щоразу їй бракувало рішучості. Атмосфера гнітила її. Після кожного пропущеного моменту вона намагалась заспокоїти себе думкою, що чим вище вознесуть професора Керна, тим ганебнішим буде його падіння.

Почалися промови.

На кафедру зійшов сивенький дідусь, один із найвидатніших учених.

Кволим, хрипкуватим голосом він говорив про геніальне відкриття професора Керна, про всемогутність науки, про перемогу над смертю, про щастя спілкуватися з тими, хто дарує світові найбільші наукові досягнення.

І в той час, коли Лоран найменше на це сподівалася, якийсь вихор довго стримуваного гніву та ненависті підхопив її і поніс. Вона вже не володіла собою.

Лоран кинулася на кафедру, ледве не збивши з ніг приголомшеного дідуся, майже скинула його, зайняла його місце і зі смертельно блідим обличчям і палаючими, немов у лихоманці, очима фурії, яка переслідує вбивцю, нерівним голосом почала свою палку, сумбурну промову.

Увесь зал стрепенувся, коли вона з’явилась.

Першої миті професор Керн знітився і зробив мимовільний порух у бік Лоран, так ніби хотів затримати її. Потім він швидко повернувся до Джона і прошепотів йому на вухо кілька слів. Джон вислизнув у двері.

В загальному сум’ятті ніхто на це не звернув уваги.

— Не вірте йому! — кричала Лоран, показуючи на Керна. — Він злодій і вбивця! Він украв праці професора Доуеля! Він убив Доуеля! Він і зараз працює з його головою. Він мучить і тортурами примушує продовжувати наукові досліди, а потім видає їх за власні відкриття… Мені сам Доуель казав, що Керн отруїв його…

У публіці сум’яття переростало в паніку. Багато людей попідхоплювалися з місць. Деякі кореспонденти навіть погубили олівці й застигли у приголомшених позах. Тільки кінооператор старанно крутив ручку апарата, радіючи з несподіваного трюку, який забезпечував стрічці успіх сенсації.

Професор Керн цілком опанував себе. Він стояв спокійно, з посмішкою співчуття на обличчі. Дочекавшись, коли новий спазм стиснув горло Лоран, він скористався паузою, повернувся до контролерів, які стояли біля дверей, і владно наказав їм:

— Виведіть її! Хіба ви не бачите, що в неї припадок безумства?

Контролери кинулися до Лоран. Але перш ніж вони встигли добутися до неї крізь натовп, Ларе, Шауб та Доуель підбігли до дівчини й вивели її в коридор. Керн провів усю групу підозрілим поглядом.

У коридорі Лоран намагалася затримати поліція, але молодим людям пощастило вивести її на вулицю і посадити в автомобіль. Вони поїхали.

Коли схвильована публіка трохи вгамувалась, професор Керн зійшов на кафедру і вибачився перед зборами за «сумний інцидент».

— Лоран — дівчина нервова й істерична. Вона не витримала тих сильних переживань, які відчувала, проводячи цілісінькі дні у товаристві штучно оживленої мною голови трупа Бріке. Психіка Лоран надломилася. Вона збожеволіла…

Ця промова була вислухана в моторошній тиші залу.

Почулися слабенькі оплески, але вони були заглушені шиканням. Ніби подих смерті повіяв над залом. І сотні очей тепер уже дивилися на голову Бріке з жахом і жалістю, як на мерця, що встав з могили… Настрій присутніх було зіпсовано безнадійно. Багато хто пішов, не досидівши до кінця. Нашвидку прочитали заздалегідь написані промови, привітальні телеграми, акти про обрання професора Керна почесним членом і доктором різних інститутів та академій наук, і збори було закрито.