— Хто ви?

Голова рухала губами, але голос не звучав. Лоран пустила сильніший струмінь повітря. Почувся шиплячий шепіт:

— Хто це? Ви, Керн? Відкрийте-но мені вуха! Я не чую вас…

Лоран заглянула у вуха голови і витягла звідти великі шматки вати.

— Хто ви? — повторила вона запитання.

— Я був професором Доуелем.

— Але ваше обличчя, — задихнулася Лоран від хвилювання.

— Обличчя?.. — голова ледве вимовляла слова. — Так… мене позбавили навіть мого обличчя. Маленька операція… парафін введено під шкіру носа… На жаль, моїм лишився тільки мозок в оцій спотвореній черепній коробці… але й він відмовляється слугувати мені… Я помираю… наші досліди недосконалі… хоч моя голова й прожила довше, ніж я розраховував теоретично.

— Для чого у вас окуляри? — запитав слідчий, наблизившись.

— Останнім часом колега не довіряє мені, — і голова спробувала посміхнутись. — Він позбавляє мене можливості чути і бачити… Окуляри непрозорі… щоб я не виказав себе перед небажаними для нього відвідувачами… Зніміть же ці окуляри….

Лоран тремтливими руками зняла окуляри.

— Мадемуазель Лоран… ви? Здрастуйте, друже мій!.. А Керн сказав, що ви поїхали… Мені погано… працювати більше не можу… Колега Керн тільки вчора милостиво оголосив мені амністію… Коли я сам не помру сьогодні, він пообіцяв завтра звільнити мене…

І раптом, побачивши Артура, який стояв збоку, ніби заціпенівши, блідий мов смерть, голова радісно проказала:

— Артуре!.. Сину!..

На мить її пригаслі очі проясніли.

— Батьку, рідний мій! — Артур ступив до голови. — Що з тобою зробили?..

Він похитнувся. Ларе підтримав його.

— От… добре… Ще раз ми побачилися з тобою… після моєї смерті… — прохрипіла голова професора Доуеля.

Голосові зв’язки майже не працювали, язик погано ворушився. В паузах повітря зі свистом вилітало з горла.

— Артуре, поцілуй мене у лоб… коли тобі… не… не неприємно…

Артур нахилився і поцілував.

— Ось так… тепер добре…

— Професоре Доуель, — сказав слідчий, — чи можете ви повідомити нас про обставини вашої смерті?

Голова перевела на слідчого вже майже згаслий погляд, певне, погано розуміючи, що й до чого. Потім, зрозумівши, повільно скосила очі на Лоран і прошепотіла:

— Я їй… говорив… вона знає все.

Губи голови перестали ворушитись, а очі затьмарились.

— Кінець, — сказала Лоран.

Деякий час усі стояли мовчки, приголомшені тим, що сталося.

— Ну що ж, — порушив важку мовчанку слідчий і, повернувшись до Керна, сказав — Прошу за мною до кабінету! Я маю допитати вас.

Коли двері за ним зачинилися, Артур важко опустився на стілець біля голови батька і затулив обличчя руками.

— Бідолашний, бідолашний батько!

Лоран м’яко поклала йому руку на плече.

Артур поривчасто підвівся і міцно потис її.

З кабінету Керна почувся постріл.

ЗМІСТ

Перша зустріч

Таємниця забороненого крана

Голова заговорила

Смерть чи вбивство?

Жертви великого міста

Нові пожильці лабораторії

Голови розважаються

Небо і земля

Порок і доброчесність

Мертва Діана

Зниклий експонат

Доспівана пісня

Жінка-загадка

Весела прогулянка

В Париж!

Жертва Керна

Лікарня Равіно

«Божевільні»

«Важкий випадок у практиці»

Новенький

Втеча

Поміж життям і смертю

Знову без тіла

Тома помирає вдруге

Змовники

Зіпсований тріумф

Останнє побачення