Антоніна почала затинатися, щось там розпачливо крізь сльози белькочучи про відданість, клятви та любов. Магдалені набридла ця комедія. Вона встала з-за столу, розрахувалася і за випивку, і за розбите горня. Бармен уважно спостерігав за дивною парочкою, хоча ще годину тому здавалося, що його вже нічого не здивує. Магдалена йому подякувала, він кивнув співчутливо та сховався за стійкою. Тоня продовжувала бурмотіти під ніс плаксивим голосом:

– А якщо він знайде іншу і кине мене? Як бути тоді?

Магдалена легко тріпнула Тоньку за плече. Стояла над нею, дивилася згори вниз, тоді втупилася у її чорні очі своїми каро-зеленими:

– Не кине. Припини ламати комедію. Ти добре знаєш, що він тебе не кине. Скажи мені, жінко, у тобі ще залишилася крихта здорового глузду та совісті, не все віддала, правда ж, тій дивній жінці? Залишилася, бачу, тому час від часу тебе так ковбасить. І Романа теж мучить сумління, але не тому, що він про щось шкодує чи типу досі любить мене. Ні. Людина з паралізованою волею – раб. Але, Тоню, Тоню! Послухай уважно! Ти ж розумієш, що так не можна чинити, особливо з тими, кого любимо. Розумієш, що не можна примушувати? І тому, будь ласка, поміркуй добре, чи варто силою тримати біля себе людину? Скільки вовка на прив’язі не тримай, він собакою не стане. Буде гарчати, вити, кусати, хотіти м’яса з кров’ю, тут самих борщів замало. Ти хочеш від мене поради? Ось тобі порада. Відпусти його.

Антоніна перелякано витріщалася на Магду. Вона, сидячи, була десь на голову нижча від невисокої Магдалени, але зараз хотіла здаватися ще меншою. Усередині все похололо. Ця клята сучка звідкись про все дізналася. Ні-ні, цього не може бути, жодна душа про це не знає. Мама мертва, а Наталена… Не у її інтересах про таке патякати. Ні-ні, це Магда образно говорить, звісно, образно.

І Тоня враз запопадливо заговорила до Магдалени, заговорила затинаючись:

– Та-так. Я-я, то-то-той, хо-хо-чу пора-ради та виба-ба-че-чення просити.

– Вибачення? За що? – здивовано дивилася Магда на Антоніну. – Ти не повинна вибачатися. Ти слабка жінка, яка просто полюбила. Полюбила чужого. До того ж, Тоню, вибачення потрібно було просити раніше, років сім тому, бо зараз то порожній звук. Просто відпусти хлопа, Тонь, не муч його. І ти добре розумієш, про що я зараз. Йди дому, Тоню. Уже пізно. Мені теж завтра на роботу, та й старша донька досі не спить, хвилюється. Вона ж знає, з ким я посеред ночі пішла на каву. Ти для неї досі ворог. Кровний ворог. Бо ти забрала від неї батька. Тут нічим не зарадиш, і це не пробачається. Бо пробачити означає зрозуміти. Тому годі скиглити, візьми себе в руки і… Це дуже серйозно, Тоню. Воно зачіпає твою душу. Послухай доброї поради: відпусти Романа, плюнь в очі тій нечистій жінці, яка тебе так тримає міцно при собі. Не зв’язуй свою волю…

– Що ти маєш на увазі? – Антоніна відчувала, що язик прилип до піднебіння і вона ледве ворушить ним. – Яку волю? Ти знаєш Наталену? То вона тобі «наспівала» на мене? Вона? От, що я тобі скажу: то все брехня.

– Брехня? – Магдалена уважно дивилася в очі Тоні, а та все ховала їх. Повторила: – Брехня? Чому ж ти виправдовуєшся тоді?

Якби зараз земля зійшла з орбіти, Тоня б вважала то нормальним, але те, що казала Магда…

– Виправдовуюся? А перед ким? – затнулася. Ураз протверезіла. Здоровий глузд повертався до голови. Дійсно, чого б їй виправдовуватися перед цією…

Магда зітхнула та сумно додала:

– Так, Тоню! Виправдовуватися мало…

Антоніна обхопила голову руками, у скронях наче щось заскрипіло, простір заполонив шум, здавалося, усе довкола зараз вибухне:

– Давно знаєш про Наталену? – вичавила з себе, заплющивши очі.

– Яке це має значення, Тоню? Я знаю і про дзеркало, і про кров, і про землю з цвинтаря теж. У Романа на мармизі все написано. Це звичайні наслідки при приворотах. Але самі привороти – то паскудна річ. Людина, на яку наслано, потерпає найдужче. Вона загублена, безвільна. Твій бізнес рано чи пізно рухне. Роман зачне хворіти, якщо вже не почав. Смертю мами ти не відкупишся. Заради чого аж такі жертви? Прийшла б до мене, по-людськи поговорили і… Тоню, Тоню… Той, що нагорі, далеко не дурень!

– І ти мовчала, ти мовчала і не сказала йому? Не старалася все повернути, його повернути? Чому?

Світ гойдався, точніше його опора. Антоніна це відчувала. Гранітні підвалини перетворилися на сипкий пісок, вислизали з-під ніг:

– Чекай-чекай, – Тоню осяяло. Роман став придурком, відбився від рук, бо ця сучка все йому сказала. Треба буде завтра сходити до Наталени та спробувати якось усе повернути назад.

– Ти – відьма, – шипіла злісно Тоня, бо не вірила Магді. – Ти Роману наплела на мене, наговорила тако-о-ого, тому він і казиться. А може, ти йому теж поробила? Пороблене на пороблене? А-а-а-а!

– Не будь дурною, – Магдалена гидливо зморщила носа. – Він мені зараз так само потрібен, як і ти. Я Романа не бачила вже сто років і не телефонувала йому навіть тоді, коли мені найважче було. Бо він остання на планеті людина, кому зателефоную. А ось, що стосується тебе, голубонько, якщо в нас уже така довірлива розмова, то попереджаю: якщо ти або твоя відьмиця-карга хоч щось замислите проти мене чи дітей, то я вас обох закопаю. І то не образний вислів. Я не жартую. Щоки я не підставлятиму і в добру самаритянку не бавитимусь. Я не Роман.