Вона ніжно погладила голову птаха, посміхнулася та ніжно поцілувала того в голову, тоді в дзьоба. Верхня частина якого була трохи скривлена. Птах розплющив очі, задоволено стріпнув крилами та злетів, а за ним решта птахів.

Чайки зробили три кола в них над головою і полетіли…

– І що це було? – запитав Олексій, коли чайки в небі перетворилися на майже непомітні цятки.

– Чайки, – відповіла сумно та тихо, слідкуючи за тим, як у небі тануть птахи.

– Той Птах хотів, щоб ти його поцілувала.

– Та ну, Мамаю, – хитро примружилася Магдалена. – Ти ревнуєш мене до птаха?

Магдалена розсміялася, сміх дзвіночками перекочувався плесом ріки, і, здається, навіть сонце разом з нею сміялося.

Так, він ревнував її. Бо він кохав її. Так пристрасно і ніжно, так, як земля кохає небо, а сонце світ… А його Мавку любили всі: навіть птахи…

Наступного ранку він застав її за незрозумілим заняттям. Вона стояла біля старого воза та щось там мудрувала, схилившись над розкішною хаткою павука, який там зіткав гніздечко. То був один із його співмешканців. Олексій любив спостерігати, як поважний ткач-павук, наче господар, обживається у своїй оселі. У погідну теплу днину він завжди на місці, тільки-но настає переміна – ховається. І Олексій твердо знав – чекай негоди… Добре розумів, що то не один і той самий павук. Бо вік павучий надто короткий, але спадковість у цих створінь – річ уперта, і вони ніколи не дивували його чимсь незвичайним.

– Серденько, ти що тут робиш?

– Він, він… Він схопив метелика. Того самого листоношу, тобто поштаря, що приносить щастя.

Олексій придивився уважніше. У тенетах павучої пастки бив крильцями білосніжний метелик. Коли вона розплутала з тенет метелика, той не ворушився. Мавка спізнилася. Як вона плакала! Казала, що це загинуло чиєсь щастя, яке метелик-поштар не доніс.

Вона щодня чудувала його. Якось він ошелешено побачив її верхи на козацькому коні. Вона мчала, весело сміючись, її чорне волосся нагадувало тієї миті гриву Степа. Та інше було дивним. Норовливий Степ чемно слухався її. Навіть не намагався скинути з себе чи бодай налякати.

– Зрадник, – бовкнув не сердито сам до себе Олексій і додав, посміхнувшись: – Закоханий зрадник.

«А ти хотів, щоб було інакше?» – питав уже пізніше сам себе. Вона – твоя жінка, і все, що любить тебе, любить та приймає її.

І Степ, і батько Дніпро, і чайки, і метелики любили її. Вони були наче створені з одного матеріалу. Як не дивно, та він довше знаходив спільну мову – і з рікою, і з птахами, і з конем, і з небом. Вони приймали її як свою рідню, частинку природи. Бо вона таки своя, вона – Мавка.

Мавка та Мамай – казка з яким кінцем?

Мамай та Мавка.

– Люблю!

– Ти – моє небо.

– Люблю.

– Ти – мій світ…

– Люблю!

– Ти – моя доля!

Вони стоять уранці на кручі. Її голова притулена до його грудей, вона пригорнулася до чоловіка і дивиться, як ранкове сонце пестить воду, світ. Вона починає щасливо посміхатися, і Олексію стає радісно на серці, тому що серце його Мавки зачинає відтавати і сум в очах все частіше змінюється сміхом.

Магдалена стояла і дивилася, як на очах Мамая, Мамая з картини, яку вона повісила в себе над ліжком у львівській квартирі, щоранку з’являється роса. Сльози? Та хіба картини плачуть? Це ж не ікона. А хіба той, хто тебе береже, не може стати іконою?

Стрепенулася, скинула з себе сумніви. Вона все чинить правильно… Та чи правильно завжди означає добре?

Два тижні в Мамаєвому раю пробігли, мов один день. Ловила себе на думці: чи не сон то був? Він – чоловік справжній, наче зі старих легенд, з лицарського минулого, справжній чоловік у сучасному пластиковому світі. Він – лицар, а вона? Вона, на жаль, не дама його серця. Вона жінка, як Олексій каже, з купою бджіл у голові, проблемами, доньками, які ще досі залежать від неї.

Мамай на картині сидить під зеленим дубом. Так багато смарагдового – земля, повітря і навіть небо зеленкувате. Її Мамай. Її янгол з крилами.

Згадувала…

На дванадцятий день свого перебування в Мамая таки увімкнула мобільний. А там… Ціла купа дзвінків від дітей, яким вона потрібна, з роботи, дзвінки від друзів, від Ольки і Машки та від, дідько б його ухопив, від Тарасового колеги по бізнесу Карена Вітольдовича, й жодного від Тараса, лишень есемески…

Настав час повертатися.

– Мамаю, я повертаюся додому, я мушу, – дивилася на багаття і казала печальні слова.

– Ти вже вдома, Мавко. Хіба ти цього не зрозуміла, серденько? – він здивовано дивився на неї. Про що це вона?

– Мамаю, у Львові в мене донечки, старенька мама, і їм я теж потрібна. А ще друзі, робота, обов’язки, розумієш?

Вона прагне доступно розтовкмачити. Каже, що донечкам ще й досі потрібна мама, і нормальна освіта, і нормальні умови життя, у неї робота, друзі, а тут… навіть туалету нормального чи гарячої води, та й кухні, зрештою, нема. Так, влітку можна якось без цієї побутової блажі обходитися, а прийде зима – холод, морози, замети? А коли захворієш? Так-так, звісно, природа – хороший лікар, однак бувають різні трафунки. Що тоді? До міста далеко, а бездоріжжям, особливо восени чи взимку, то як з кінця світу в інший кінець добиратися.