– Дивна річ, – сказав, трохи помовчавши, Ленц, – чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…

Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику – грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й пічикато на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе. Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.

«Як жити могла я без тебе?…» – співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.

Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.

– Я вам не заважатиму? – стомлено спитав він.

– Аж ніяк, – відповів я. – Може, чогось вип’єте?

– Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…

Він утупив очі в підлогу.

– Вам добре, – сказав він раптом, – ви собі сам-один…

– Дурниці, – заперечив я. – Завжди сидіти самому – це теж не велике щастя… Можете мені повірити…

Він якось зсутулено сидів у кріслі, в сутінках кімнати очі його здавалися скляними – в них відбивалося світло вуличних ліхтарів. Плечі вузькі, похилі…

– Я зовсім інакше уявляв собі життя, – сказав він, помовчавши.

– Як і всі ми… – підтримав я.

За півгодини він пішов до себе, щоб помиритися з дружиною. Я дав йому кілька газет і півпляшки лікеру «Кюрасо», що давно вже стояла в мене на шафі, – нудотно-солодке питво, але йому згодиться, бо в напоях він нічогісінько не тямив. Тихенько, майже нечутно вийшов він від мене, наче тінь, наче він уже згас. Я причинив за ним двері. З коридора наче майнуло шовковими клаптями – хлюпнула музика: скрипки, приглушені банджо… «Як жити могла я без тебе…»

Я сів біля вікна. Цвинтар заливало блакитне місячне сяйво. Барвисті вогні світлової реклами шугали на верхів’ях дерев, у темряві маячили надгробки. Сумирні, нічого моторошного в них не було. Неподалік, сигналячи, мчали автомашини, світло фар ковзало по їхніх посічених негодою написах.

Я сидів досить довго, снуючи різні думки. Про те, як ми повернулися з війни, молоді, втративши віру в будь-що, наче шахтарі із заваленої шахти. Ми хотіли вирушити в похід проти брехні, егоїзму, жадоби й душевної інертності, бо все це змусило нас до того, що ми пережили: ми були суворі, вірили тільки найближчому товаришеві, тільки конкретним речам, що ніколи не зраджували нас, – небу, тютюну, деревам, хлібові й землі… Але що з цього вийшло? Усе стало брехнею, забулося. А хто не міг забути, тому залишилися тільки безсилля, розпач, байдужість і горілка. Часи великих мрій, мрій людських і навіть суто чоловічих, канули в небуття. Тріумфували заповзятливі. Корупція. Злидні.

«Вам добре, ви собі сам-один», – каже Гассе. Що ж, це справді так, хто був сам-один, того ніхто не міг покинути. Але інколи вечорами штучна будівля добробуту розвалювалася, життя перетворювалося на якусь нестримну мелодію-схлип, на вир шалених поривань, нестримних бажань, туги й надії – вирватися все ж із цього безглуздого запаморочення, із безтямної нудоти одноманітності звуків цієї одвічної катеринки. Будь-куди, аби вирватися! О, ця жалюгідна людська потреба – хоч трохи тепла: дві руки і схилене до тебе обличчя – чому ж ні? Хіба й це теж було тільки ілюзією, самозреченням, втечею? Хіба ж буває щось інше, крім самотності?

Я зачинив вікно. Ні, справді нічого іншого не буває. На все інше у нас надто хиткий ґрунт під ногами.

Але наступного ранку я підхопився раненько і, перш ніж піти до майстерні, зайшов на квартиру до квіткаря, а тоді до його крамнички, вибрав собі букет троянд і попросив зараз же їх віднести. Мені було трохи дивно, коли я неквапливо написав на картці адресу й ім’я Патриції Гольман.

Кестер, одягнувши свій найстаріший костюм, поїхав до управління фінінспекції. Хотів добитися, щоб нам знизили податки. Ми з Ленцом залишилися в майстерні.

– Готфріде, – сказав я, – давай-но візьмемося до товстого «кадилака».

Напередодні в газеті з’явилося наше оголошення. Отже, вже сьогодні можна було сподіватися покупців, якщо взагалі це могло когось зацікавити. Хоч би що, а машину треба було підготувати.

Насамперед ми пройшлися по лаку ще й політурою. Від неї машина заблищала, як ніколи, й наче аж подорожчала на сотню марок. Потім ми залили в мотор найгустіше з усіх, що тільки може бути, мастило. Поршні були вже не першокласні й трохи постукували. Густе мастило компенсувало цей дефект, і машина працювала напрочуд спокійно. Коробку швидкостей і задній міст ми теж змастили тавотом, щоб і вони працювали безшумно.

Потім ми виїхали з подвір’я. Неподалік був шмат вибоїстої дороги. Ми поїхали нею зі швидкістю п’ятдесят кілометрів. У деяких місцях кузов постукував. Ми зменшили тиск у балонах на чверть атмосфери та спробували ще раз. Пішло трохи краще. Спустили ще чверть атмосфери. Тепер усе йшло як по маслу.

Ми вернулися до майстерні, змастили скрипучі шарніри капота, втиснули туди ще гумову прокладку, залили в радіатор гарячу воду, щоб мотор умить заводився, і ще раз обприскали машину зісподу з гасового розпилювача, щоб і там усе блищало. Після всього Готфрід зняв руки до неба: