– А як пахне! – замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. – Розкішно – точнісінько, як ваш ром…

Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

– Пахне скоріше коньяком для клієнтів, – сказав я.

Матильда рішуче заперечила:

– Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Штосихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

– Ну гаразд, Матильдо…

Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним у іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

– Що це в тебе? – здивовано спитав я.

– Це для дам, – пояснив Юп. – Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів більше, ніж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне.

– А ти справжній бізнесмен, хлопче!

Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.

– Мене вже двічі сфотографували, – повідомив Юп. – На фоні дерева.

– Отакої, ти ще станеш кінозіркою, – сказав я і пішов до оглядової ями, звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.

– Роббі, – сказав він, – знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

– Тобто як?

– А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?

– І не думав.

– Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?

– Не знаю, – відповів я.

Він підвівся.

– Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.

– Загубив папірець.

– Загубив?! – Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. – І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?

– Отто її теж не знає.

Ленц подивився на мене.

– Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! – Ленц звів очі до неба. – Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!

– Як на мене, то не така вже вона й чарівна…

– Бо ти осел, – заперечив Ленц, – йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціональ». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й поняття не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив; ти ж тільки у свою чарку дивився!

– Прикуси язика! – урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.

– А руки, – вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, – тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, що найголовніше, вона вміє створити атмосферу… – Він осікся. – А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?

– Повітря, яке накачують у балон, – пояснив я похмуро.

– Авжеж, – сказав він співчутливо та презирливо водночас, – авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість – це те, що одухотворює і оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера – це випари рому.

– Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, – пробурчав я.

Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.

Він же й гадки не мав про те, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.

Усе ще роздратований, пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаціональ» – свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавниками? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.

Але хазяїн роз’яснив мені в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі – Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі – як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуаліста Кікі до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, дитячим брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Вона була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:

– Щиро вітаю і бажаю щастя!

– Він, як завжди, справжній джентльмен, – сказала Роза. – Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.

Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжною мрією кожної звичайної повії, – «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища – обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.