– Ми вже в Лугандії? – запитав він машинально, вдивляючись у дорогу.

– Як ти сказав? – посміхнувся Марк. – Лугандія?

– Так жартома називають нашу область, – пояснив Геннадій. – Потрібно не заснути, бо незабаром буде Рубіжне, а там такі ями на дорозі, мама-не-горюй!

– Та й дорогу я тут не знаю, – зауважив Петро, – а машина – не жаба, ями не переплигне.

Іванна вже кілька днів ходила насуплена, як сич на негоду. Насті було прикро через таку поведінку доньки. Складалося враження, що дівчина не дуже радіє поверненню брата додому. З одного боку, її можна зрозуміти: вона молода, хочеться мати хоч мінімальний власний простір, куди можна запросити подружок чи принаймні послухати музику, а не дивитися бабусин телевізор і вимикати світло об одинадцятій вечора, бо бабуня не може спати при світлі. З іншого боку, брат їде додому живий, нехай після поранення, але він приїжджає, а Небесна Сотня вже ніколи не повернеться.

Раніше в одній із кімнат на правах господарки мешкала свекруха, в другій – Настя з чоловіком, а третя була дитячою. Іванна непогано уживалася з братом в одній кімнаті. Все було, як у звичайних дітей: інколи сварки з приводу черги прибирання кімнати, миття посуду та підлоги або навіть поділу робочого стола, який у них був один на двох. Коли Іванна досягла підліткового віку, Настя не раз пропонувала їй подумати про те, щоб перейти до кімнати бабці.

– Не хочу! Не піду! – репетувала дівчина. – Бабуня хропе, як трактор! Вона буде змушувати мене вимикати світло і лягати з курми спати, а я хочу перед сном почитати книгу!

– Ми слухаємо разом музику! – підпрягся Геннадій. – Я Чебурека не відпускаю!

Іванна не піддалася на вмовляння. Зробити небажане, але необхідне переселення змусив випадок. Одного дня у Насті була перша зміна, тож вона пішла з дому, коли діти ще спали, свекруха кілька днів поспіль ночувала на дачі за містом, вдома залишився чоловік, у нього був вихідний. Вранці батько розігрів сніданок і пішов будити дітей. Валерій торкнувся плеча сина, а той аж палає.

– О-о-о! Та ти, друже, захворів? – батько приклав руку до гарячого чола сина. Поміряв температуру. Так і є! – Сьогодні у тебе буде вихідний, – сказав він хлопцеві, – а ти, доню, збирайся швиденько, сніданок на столі.

Валерій викликав лікаря і знову повернувся до дітей.

– Чому валяємося? – спитав він доньку, яка доти не підвелася з ліжка. – Генику, йди снідати, – покликав сина.

– Я не хочу, – прохрипів він.

– Я теж не хочу і сьогодні не піду до школи, – заявила Іванна, натягуючи ковдру до самого підборіддя.

– Та ти теж хвора! – промовив батько, помітивши червоні щоки доньки. Він хотів підійти до неї, щоб подати термометр, але дівчина істерично скрикнула: «Дайте мені спокій! Покличте маму!» Чоловік сказав доньці не вередувати, бо вже не маленька, але дівчина ще більше дратувалася. Він багато разів намагався додзвонитися до дружини, але марно, бо у неї зламався телефон. Стаціонарний телефон у робочому кабінеті теж мовчав, і це не дивно: Настя рідко бувала там, бо корпусів багато і потрібно бути на місцях, щоб керувати процесом роботи.

Врешті-решт, опівдні прийшов дільничний педіатр і спочатку оглянув Геника. Лікар діагностував у нього застуду і виписав рецепти на ліки. Іванна в цей час мовчки замоталася в ковдру, ніби в кокон, та блискала переляканими очицями. Коли лікар зробив спробу до неї наблизитися, вона зарепетувала:

– Не чіпайте мене! Дайте мені спокій! Де мама?!

– Доню, що трапилося? – стривожився батько, бо ніколи не бачив нападів істерики.

– Вийдіть усі з кімнати! Негайно! Зараз же! Геть усі! – кричала дівчина та трусилася всім тілом.

– Добре, заспокойся, – спокійно сказав батько. – Ми з лікарем уже йдемо. Зараз із нами піде Геник. Так, синку?

– Ні, не піде! – заперечив хлопець. – Я сестру не покину. Нехай вередує, може мені роздряпати пику, але я її в такому стані не покину.

– Потрібно викликати психіатра, – порадив лікар Валерію, коли вони вийшли з кімнати. – З дівчинкою не все гаразд.

Тоді вже психанув Валерій і, ледь стримуючи себе, виставив лікаря за двері.

За дверима кімнати чулося, як досі істерично вже не кричить, а плаче донька, обзиваючи брата бовдуром і роблячи заяви, що усім їм на неї начхати, що вона нікому не потрібна і вона хоче негайно бачити маму. Довелося телефонувати керівництву і відпросити з роботи дружину хоч на дві години.

Вдома Настя негайно виконала головну вимогу доньки – звільнила кімнату від сторонніх.

– Замкни двері, – схлипуючи попросила Іванна.

Настя виконала і це прохання, хоча знала, що ніхто сюди не зайде. Іванна вилізла зі свого «кокона», і мати побачила закривавлені штанці доньки.

– І ось, дивись, – дівчина відкинула вбік ковдру і вказала на кров’яну пляму на простирадлі.

– Моя крихітка! – Настя обняла доньку, поцілувала в маківку. – Ти стала дорослою, у тебе почалися місячні, а ти нас так усіх перелякала.

Іванна притислася усім своїм гарячим тілом до матері.

– Мій халат залишився там, – кивнула туди, де біля дверей на стільці висів її одяг. – Як я могла його взяти, коли вони прокинулися раніше за мене? Мені потрібно було вдягтися і пройти до ванної, але вони вперто не хотіли вийти з кімнати. Я хотіла обмотатися ковдрою і підвестися, але ж простирадло теж брудне, – розповідала донька, обнявши матір, – до того ж вони би причепилися з питаннями, чому я так ходжу, а Геник міг взагалі відібрати в мене ковдру. Що б я тоді робила?