– Можна було б лікарю шепнути на вушко, що в тебе почалася менструація.

– Він теж чоловік. Як йому я мала показати оце?

Того ж дня Іванна перенесла свою постіль та речі до кімнати бабуні.

– Мамо, як ти думаєш, – прошепотіла дівчина на вухо матері, – вони ні про що не здогадалися?

– Звісно, ні, – в тон їй тихо відповіла мати, – чоловіки не дуже здогадливі…

Дзвінок у двері сповістив про гостя. Настя відклала картоплину, яку не дочистила, пішла відчиняти.

– Можна? – на порозі з усмішкою та величезним прямокутним тортом стояв Вадим. Не чекаючи дозволу, зайшов у вузький коридор. «З поверненням!» – Настя прочитала шоколадний напис по діагоналі поміж квітів, які прикрашали виріб. – Це мо`лоді, нехай смакують, – пояснив чоловік, передаючи торт Насті.

– Навіщо ти витрачався? Ми стільки всього готуємо, що не поїдять.

– Ось побачиш, нічого не залишиться! Компанія велика, усі молоді, тільки давай їсти! – промовив Вадим жваво, проте Настя добре знала його, тому таки почула нотки суму в голосі. Вона ледь знайшла вільне місце в холодильнику, щоб вмістити там об’ємний торт. Настя подякувала і спитала: «Підемо посмалимо?»

Вони вийшли на балкон, де стояли дві табуретки та попільничка. У ній було кілька недопалків, як жартувала Настя, «жіночки» – тонкі залишки її цигарок – та «чоловічки» – товщі, Валерки. Настя присіла, а Вадим запалив цигарку й обперся на поручні. Звідси відкривався вид на головну вулицю.

– Гарний краєвид, – сказав він, порушивши мовчанку. – У мене на першому поверсі все чути, але нічого не видно.

– І що ти там таке цікаве побачив? – запитала Настя, помітивши, як пильно Вадим на щось задивився.

– Пішов третій місяць, як зник мій Левко, – відповів чоловік, глибоко затягнувшись димом. – Я постійно вдивляюся в натовп людей, шукаючи його постать. Вночі прислухаюся до кроків за дверима, очікуючи, що ось зараз теленькне дзвінок і він зайде. Геник повертається, а з ним – надія на те, що мій син також повернеться.

– Не треба втрачати надію, – сказала Настя, хоча сподівання на повернення Лева танули з кожним днем.

Вісімнадцятирічний син Вадима наприкінці листопада минулого року поїхав у Київ на Євромайдан, коли почалися мітинги. Батькові сповістив уже тоді, коли стояв із студентами на головній площі Києва. Левко телефонував щодня, а в ніч на перше грудня о четвертій ранку батько востаннє чув його голос. Вадим не відходив від увімкненого телевізора, дивлячись новини, де показували, як трьохсот беззахисних студентів-євромайданівців нещадно били кийками дві тисячі спецназівців. Він по сто разів передивлявся відео, викладені в Інтернеті, намагаючись серед натовпу побачити сина, аби хоч щось дізнатися про його долю. Далі були пошуки сина. Вадим чотири рази їздив до Київа, писав заяву до міліції, роздавав листівки з фотографією Лева, звертався до волонтерів, шукав по лікарнях і моргах. Усе марно. Сина не було ані серед живих, ані серед загиблих. І все-таки Вадим вірив, що Левко живий. За кілька днів до того син сказав йому, що познайомився з гарною дівчиною, студенткою, навіть натякнув, що, можливо, переведеться на навчання в столицю, щоби бути поруч із нею. Тоді Вадим зауважив, що йому ще рано думати про одруження, на що син відповів: «Кохання не має віку». Пізніше, напруживши пам’ять, Вадим згадав, що син називав її ім’я. Дівчину звали Юля. Вадим дуже шкодував, що не дізнався від сина її прізвище або адресу – можливо, Юля могла щось прояснити.

– Ось дочекаюся Гену, потім візьму відгули і ще раз поїду у Київ, – сказав Вадим.

– Незабаром у нас буде своє бюро розшуку, – ляпнула Настя й одразу ж прикусила язика. – Вибач за недоречний жарт, – сказала вона, – від’їзд матері вивів мене з рівноваги. Сама вже думаю, що мені робити. У першу чергу потрібно вилікувати сина, поставити його на ноги. Не знаю, скільки часу піде на його одужання, викличу лікаря, тоді вже буде видно. А тут іще мама таке утнула…

Настя зітхнула, зробила затяжку й розчавила недопалок у попільничці.

– Я її не засуджую, – сказав Вадим, – вона хоче знайти свою доньку. І ти повинна це розуміти.

– Та хіба я проти?! Але ж безглуздо кидати все і їхати туди – не знаю куди.

– Які звістки від неї?

– Каже, що все добре, шукає Ніну, розпитуючи місцевих про той містичний будинок, який бачила уві сні.

– А де вона зупинилася?

– На вокзалі.

– У неї ще не вмерла віра, тож є надія.

– Знаєш, Вадику, що я помітила? – Настя підвелася, стала з ним поруч. – Раніше я говорила «Ніна любить…», «Ніна робить…», тобто вживала дієслова в теперішньому часі, ніби вона є, лише кудись вийшла з дому ненадовго і зараз повернеться. А потім, навіть не замислюючись, не усвідомлюючи, почала говорити про неї в минулому часі. Це було після одного року мовчання сестри. Тоді я подумала, що її вже нема серед живих, що якась невидима сила підказала моїй підсвідомості, що її життя вже обірвалося.

– Тобто ти хочеш сказати, що люди, які не поруч із нами, живі, поки ми не почнемо говорити про них у минулому часі? – запитав Вадим, зупинивши пильний погляд на Насті.

– То лише мої здогадки. – Настя тяжко зітхнула. – Я розумію маму, бо невідомість – тяжка ноша. Досі ми не знаємо, чи за здоров’я Ніни ставити у церкві свічку, чи за упокій. Ставимо за здоров’я, хоча, можливо, її душа в цей час не має спокою. Господи, що я плету?! – Настя схаменулася. – Я зробила тобі боляче?

– Я живу в постійному болю вже майже сто днів. Ти пропонувала матері повернутися?

– Вмовляю щодня, коли телефоную, але марно. Сказала, що повернеться тільки з Ніною. Не виключено, що мені самій доведеться їхати в Росію та забирати маму силою, – Настя ледь усміхнулася куточками вуст.

– Наша домовленість залишається в силі? – Вадим перевів розмову на інше. – Залишаєте з Валеркою молодь наодинці, а самі приходите до мене. Пиво за мною, обіцяю свіженьке та холодне.

– А я прихоплю рибку до пива, – пообіцяла Настя, – а також Алісу з Андрієм. Ти не проти?

– Ти що?! Я не уявляю тебе без подружки-товстушки! – усміхнувся Вадим. – Зберемося разом, як завжди, посидимо, відпочинемо, не будемо заважати молоді. До речі, а свекруху куди подінете? Дачний сезон іще не відкрився.