Настя наморщила лоба. Чи важливо зараз роздумувати над долею олігархів чи заводу, до якого вона за кілька днів не матиме жодного відношення? Все одно гру багатіїв світу сього ніколи не розгадати простим смертним. Потрібно залагоджувати свої справи.

Після нічної зміни Настя з чоловіком своєю автівкою поїхали в Рубіжне дізнатися, чи можуть вони там влаштуватися на роботу. Зупинилися на парковці поблизу заводу. Настя поглянула на лічильник.

– Враховуючи, що їхали найкоротшим шляхом, дуже непогано – вісім кілометрів від нашого будинку, – сказала вона задоволено.

– Не поспішай, – мовив стримано чоловік. – Подивимося, чи будуть нам тут раді.

У відділі кадрів вони заповнили анкети, написали заяви. Їм сказали, що можуть проходити медогляд і виходити на стажування хоч зараз. Попередили також, що зарплатню виплачують у повному обсязі, хоча із затримкою на місяць і частинами. Та хіба були кращі чи інші варіанти? Подружжя, задоволене результатами поїздки, вирішило одразу з’їздити в село та відвезти харчі для Барсика.

– Нема вдома кота, – повідомила сусідка. – Щойно потепліло – гайда по дівках бігати. Не хотіла випускати з хати, так він мені таке влаштував, – Валентина Петрівна емоційно розповідала та жестикулювала руками, – нявчав, як ненормальний, а потім ще й насцяв у капці. Що мені залишалося робити? Випустила надвір, так чотири дні не приходив додому. Приплівся худющий весь, вухо подряпане, голодний. Що поробиш? Недарма ж кажуть «березневий кіт». Прийшов березень, з ним тепло, тож наївся, добу відлежався і знову кудись подався. Добре, що Стефанівна не бачила, як він схуд, бо ще подумала б, що я його не годую. До речі, коли вона збирається додому?

Настя розповіла, що не може додзвонитися до матері.

– Повернеться, – впевнено сказала сусідка. – Можливо, телефон вкрали або загубила.

– Я теж на це сподіваюся, – сумно промовила Настя.

– Не може не повернутися, бо незабаром час садити город. Як без нього? Стефанівна для вас усіх старається, хоче і вам допомогти, і Володька незабаром звільниться, і Ніну чекає. Так-так, ви не переймайтеся, мати повернеться, і вже скоро, – запевнила Валентина Петрівна. – Будемо разом садити город. Вона мені обіцяла насіння якихось огірочків, які рясно-рясно родять…

– Вибачте, але ми з нічної зміни, – перебила її Настя, – ще й не снідали.

– То ходімо я вас нагодую! – запропонувала сусідка.

– Дякую, але ми поспішаємо, – відмовилась Настя. – Чекаємо на лікаря, після обіду повинен прийти оглянути Геника.

– Йде на поправку?

– Так. А як там Люда? – поцікавилася Настя, бо з Людмилою вони виросли разом, дружили, потім вона переїхала в Суми, тож тепер бачилися рідше. Лише зараз Настя згадала, що вже тижнів зо два не телефонувала подрузі дитинства.

– А! – сусідка невдоволено махнула рукою. – Не можу я з нею спокійно розмовляти.

– Чому?

– Повністю зомбована телевізором, – пояснила Валентина Петрівна, – намагається мені довести, що нова київська влада – не фашистська хунта. А я знаю, що тепер добра не чекай – дорвалися до влади фашисти.

Настя аж спалахнула. Валерій, знаючи дружину, зрозумів, що розмова має всі шанси закінчитися сваркою, тому одразу смикнув Настю за рукав.

– Годі вам язиками плескати! – навмисно невдоволено сказав він. – Ще й росинки в роті не було, а вам аби ляси поточити.

– Добре, – видихнула Настя. Вона подякувала сусідці за Барсика і на прощання сказала: – Я сьогодні ж зателефоную Людмилі, бо так замоталася у справах, що й вгору ніколи глянути.

– Воно й не дивно, – підсумувала сусідка, – недогледіли сина, тепер маєте клопіт.

«Опель» уже відгукнувся запущеним двигуном, тож Настя поспішила до автівки.

– Настю, – мовив Валерій, коли вони рушили, – вислухай мої поради, тільки, будь ласка, мовчки.

– Гаразд.

– Ти можеш мати свою думку – це твоє право, свої погляди та переконання. Але я прошу тебе: не загострюй кути, якщо вони й так гострі. Не потрібно нав’язувати свої переконання іншим – вони теж мають право на свої погляди, на свою думку, можливо, хибні, але свої. Ти ж бачиш, як зростає напруження у людських відносинах, одні кричать: «Почуйте Донбас!», інші волають: «Дослухайтесь Києва!» Не потрібно протиставляти схід та захід. Ну відшумів Майдан, загинули діти, батьки, чоловіки – досить! Незабаром все стихне й час розставить усе по місцях, а своїми доказами ти не зміниш думки ні майданівців, ні антимайданівців, бо кожен уже визначився. Тож чи не краще помовчати, ніж розсваритися з усіма, з ким можна?

– Мене просто бісить…

– Ось я про те й веду мову, – спокійно продовжив чоловік. – Тримай свої емоції та переконання при собі. Я теж не згоден з новим керівництвом країни і Майдан вважаю помилкою…

– Помилкою?! – у Насті спалахнули щоки, блиснули недобрим вогником очі. – Тож поранення сина теж помилка?! Він пролив свою кров за кожного з нас! Не він, а ти повинен був стояти на Майдані! Тобі не набридло жити так, як живемо ми?!

– Нормально ми живемо. Ще невідомо, як при новій владі будемо жити, – не підвищуючи голосу, сказав Валерій. – Ти впевнена, що життя покращиться? Що країні краще буде в Євросоюзі, аніж у союзі з братами-слов’янами? З чим Україна прийде в Європу? З голими сідницями? Потрібні ми там, як п’яте колесо возу!

Настя мовчала. Вона пильно вдивлялася в дорогу, немов хотіла побачити там щось незвичне чи рідкісне, а між її бровами залягла зморшка.

– Чому мовчиш? – звернувся до неї чоловік. – Нема чим крити?

– Мені нема чого сказати батькові, який міг втратити сина, але залишився при своїх інтересах. Я не буду сперечатися з людиною, яка не поділяє переконання свого сина і вважає його пролиту кров марнотратством.

До самого дому вони їхали мовчки. Настя трохи заспокоїлася, коли почала відволікатися думками. Вона згадувала дитинство, свою подружку Люду, з якою були нерозлийвода. Шкода, що зараз вона далеко. Людмила працювала в одній з обласних газет Сумщини, була одружена, але родині Бог не послав діточок, тому всю себе вона віддавала улюбленій роботі та чоловікові, з яким жила у злагоді. «Потрібно не забути їй зателефонувати», – подумала Настя, підіймаючись сходами будинку.