– Там були маленькі діти, – зауважила Настя. – Невже у ментів нема своїх?

– Діти є, совісті – нема.

Насті дісталося на горіхи потроху від кожного члена родини. Свекруха, яка, на своє щастя, проґавила захід, зауважила, що не треба було пхати носа куди не треба. Чоловік дорікнув: «Ти, як і вся ваша родина Бидлот, завжди кудись вляпаєшся». Іванна звинуватила в тому, що нікого з них не попередила. Лише Геннадій поспівчував матері й довго обурювався бездіяльністю місцевої влади та правоохоронців. Син був упевнений, що тепер, після Кривавої неділі, як цей день одразу ж охрестили, влада зрозуміє свою помилку й винні у кровопролитті будуть покарані.

Подиву хлопця не було меж, коли незабаром на місцевому сайті міліція виклала своє бачення подій того дня. В опублікованому правоохоронцями прес-релізі був перелік грабунків та дрібних правопорушень. І лише наприкінці, в розділі «Інше», як про незначну пригоду було написано: «6 квітня 2014 року з 15.45 до 18.20 у місті Сєвєродонецьку біля міського Палацу культури на проспекті Хіміків з ініціативи громадян відбувся мітинг для обговорення політичної ситуації в державі та підтримки проведення референдуму. О 16.00 між цією ініціативною групою і тими, хто готувався до проведення флешмобу (мали намір заспівати гімн України і випустити жовто-блакитні повітряні кульки), відбулася бійка. Під час бійки 6 громадян отримали тілесні ушкодження та звернулися по медичну допомогу в травмпункт міської лікарні. Порушення громадського порядку було зупинено працівниками міліції. Даний факт зареєстрований у Єдиному реєстрі досудових розслідувань. Проводиться перевірка».

– Це вже занадто! – сказав розгніваний юнак і звернувся до матері: – Ти це читала?

– Реліз? Так, читала, – відповіла Настя. – Цинізм і відкрита брехня! Тепер ти розумієш, чому я не захотіла звертатися із заявою до міліції? Якщо до цього була крихітка довіри до них, то тепер і її не залишилося. Хоч би мали сором і зняли вивіску «Служимо народу України!».

– Я так розумію, що комусь потрібно було зіштовхнути лобами мешканців міста, – розмірковував син. – Виникає питання: кому? Можна було одній з груп запропонувати інше місце для проведення заходу, але цього не зробили. Навпаки, дозволили звезти людей з інших міст. Навіщо? Щоб пролилося більше крові? Виходить, міліція прикриває бандитів? Ні, хай би що мені казали, я впевнений, що керівництво міста причетне до скоєного.

– Ми багато чого не знаємо, – мовила Настя, – але впевнена, що тверезий розум сєвєродончан візьме гору. Не можуть усі люди бути такими короткозорими.

– Я зараз зателефоную Антону, – Геннадій схопив мобільник, – він у нас правоохоронець, тож нехай мені пояснить, кого вони охороняють.

– На будівлі міліції треба виправити на «Не служимо народу України», – Настя сумно посміхнулася.

Геннадій вийшов з кімнати батьків, щоб поговорити з другом, а до Насті завітав Денис. Як одружений чоловік він найрідше заходив у гості, тому Настя так зраділа йому.

– Як ви, Анастасіє Іванівно? – запитав Денис, привітавшись. На ім’я та по батькові її називав лише він. Можливо, тому, що був найстаршим із друзів сина і молодшим за неї лише на дванадцять років. – Бачу, вам добряче дісталося. Були на судово-медичній експертизі?

– Ні, що ти! Не хочу вплутуватися в судову тяганину, бо результат відомий заздалегідь, – відповіла жінка. – Судді продажні, та й хто винесе обвинувальний вирок проти правоохоронців? На Майдані людей повбивали – й досі ніхто не покараний.

– То хоча б до лікаря зверталися?

– Ні. Попросила знайому медсестру проколоти та прокапати від струсу мозку, – пояснила Настя, – бо в голові паморочиться. Пусте, відлежуся, залижу рани, заживе, як на собаці. Краще розкажи, як ти, як твої батьки, діти? Крим анексовано, а у вас там є родичі?

– Так, є, і багато, – зітхнув Денис. – Батьки телефонували, ми пропонували виїхати звідти, якось би потіснилися. Але вони відмовилися – вірять, що Україна поверне собі Крим. Звичайно, це сумно й боляче. Я вважаю себе кримським татарином, хоча все життя живу тут, але мої предки, моє коріння там, на кримській землі. На ринку за день наслухаєшся такого, що волосся ворушиться. З одного боку, радіють, що «зелені чоловічки» окупували Крим, з іншого, репетують: «Хочемо в Росію!» Складається враження, що люди дуріють. Їхню землю окуповують, а вони радіють з того. Якесь масове божевілля!

– Я в цьому теж уже впевнилась, – підтримала його жінка.

– Щодня доводжу до хрипоти в горлі, що кожен повинен залишатися тим, ким він є: якщо я кримський татарин, то ним і лишуся. Якщо народився українцем, то ти вже не станеш росіянином… Але все марно. Навіть погрожують розфарбувати мій контейнер у триколор.

– А ти що на те?

– Обіцяю їхні контейнери розфарбувати синім і жовтим, – усміхнувся Денис. – Я міг би кожному з них набити пику, але мені щодня й надалі доведеться працювати поруч із цими людьми, тому ведемо словесний бій.

– Поговорив з Антоном, – доповів Геннадій, зайшовши в кімнату. – Він сказав так: «Ми лише виконуємо наказ. Якщо міліція отримала «згори» наказ так поводитися, то куди вона подінеться?»

– Так само казали в Києві «беркутівці», – сумно констатувала Настя.

– Таксисти зовсім подуріли, – сказав Геннадій, – мотаються по місту, начепивши на себе георгіївські стрічки, та радіють казна-чому.

– Бо тупоголові, – зробив висновок Денис.

Юнак хотів поспілкуватися ще, але до кімнати шумно увірвалася подруга Насті Аліса, зайнявши собою вільний простір. Кімната відразу стала тісною для інших. Хлопці пішли до Геннадія, а подруга всілася біля недужої.