— А ще мій одноокий старий страшно, нестримно, не соромлячись у вираженіях, хвалив тамтешніх жінок, Максе…

Правду кажучи, саме ці останні слова забили останній цвях у труну нашого з Тьомиком тихого та спокійного життя.

…Наступного дня я розбудив Тьомика на світанні.

— Значить, так, друже, — кажу, — сьогодні ти купуєш квитки в один бік до Ліми, а я подбаю про те, щоб переказати твої кошти в який-небудь перуанський банк, аби після прильоту ми зразу могли пустити їх в оборот [3] .

Артем потягнувся, скочив з ліжка і награно виструнчився переді мною.

— Єсть купити квитки до Ліми! — хвацько відрубав напарник. — На коли?

— Чим раніше, тим краще, чувак. Але на завтра не бери. Краще на післязавтра, бо, хтозна, переказ наших коштів за океан може затягтися.

— Єсть брати квитки до… е-е-е… до Ліми не раніше, ніж на післязавтра!

Потому ми розбрелись по квартирі: Тьомик посунув до ванної чистити зуби, а я готував документи для переказу коштів за океан…

З часу нашого походу на Мексику Тьомик практично не змінився — такий же ставний, високий, широкоплечий і дурний. Кілька місяців тому він собі запустив довге волосся, сказав, що нині так модно. А вже через кілька тижнів зробився кудлатий, уподібнившись до білобрисого й синьоокого спанієля. Певна річ, Тьомик щоразу ображався, коли я порівнював його з собакою, і сердито белькотав, що я нічого не тямлю у моді, що він насправді схожий не на спанієля, а на Курта Кобейна, вокаліста «Нірвани». Я тоді спеціально в «Google» поліз подивитися, що то за Кобейн такий… Відтоді для мене, що Тьомик, що Курт Кобейн — обидва спанієлі.

Кілька разів я намагався примусити друзяку зістригти його закошлану стріху. А то він ще, бува, рвані джинси напне, дитячі кеди узує, і дивишся, аж серце стає — не чоловік, а якийсь панк-рокер, чесне слово, — соромно на вулицю з ним вийти. Одного разу я навіть пригрозив, що поголю Тьомика налисо вві сні. Щоправда, тоді мій напарник не на жарт рознервувався, сказавши, що хай тільки спробую — він вижене мене на хрін зі стокгольмської квартири. Я стулив пельку і заспокоївся.

Я теж не дуже змінився після повернення з Мексики. Дещо роздобрів (себто не став більш чуйним чи лагідним, а роздався трохи вшир — так би мовити, став соліднішим) і почав стригтися дуже коротко. Декотрі заздрісники пов’язали таку різку зміну зачіски з тим, що в мене почалось раннє облисіння, проте ви не вірте цим жовчним пасквілянтам і при нагоді можете сміливо натовкти їм писки — хай знають, як чесну людину оббріхувати. Обчикрижившись коротко, наче призовник перед армією, я подумав, що моєму обличчю тепер явно не вистачає рослинності, а тому завів собі коротку борідку. Вона хоч трохи компенсувала те, чого не вистачало голові (я маю на увазі волосся…).

Густа й рівна мексиканська засмага ще й досі не зійшла, через що все вкупі — чорна цапина борідка, лисувата голова з акуратно обкантованими бакенбардами та смаглявий колір обличчя — робило мене схожим на крутого італійського мафіозі.

…За півдня ми впорались з усім: Тьомик роздобув квитки, а я владнав фінансові справи. (Менеджер у банку «Nordea» допоміг мені підібрати надійний перуанський банк, після чого здійснив трансакцію. Відтак нам лишалось тільки прибути до Ліми, пред’явити паспорти і отримати гроші на руки.) Насамкінець ми з напарником, щасливі, наче поросята, які щойно натрусили з дуба жолудів, помарширували в один з найкращих барів Gamla stan’у [4] і набралися заледве не до втрати пульсу.

…Хтось делікатно посмикав мене за рукав сорочки. Слабкий вогник свідомості миттю спалахнув у глибочіні зачмеленого мозку — я помалу прокидався.

Перше, що пригадую, — це те, як у вуха потужним потоком влився монотонний, набридливий гул. Однак самопочуття було настільки паскудним, що розплющувати очі, аби дізнатись його походження, зовсім не хотілося. Я лиш сердито гмикнув і спробував повернутись назад в обійми Морфея.

Втім, заснути мені так і не пощастило. Через кілька секунд мене вдруге скубонули за рукав, цього разу значно настирливіше. «Варвари! — подумав я, насупивши брови. — Бридкі та цинічні троглодити! Як тільки совість дозволяє вишарпувати зі сну хвору людину?» А тоді обурливо прохрипів уголос, так і не розкривши очей:

— Ідіть ге-е-еть!

Точніше, я намірявся промовити «ідіть геть!», але на ділі всі приголосні застрягли в горлі між кадиком та гландами, і з язика назовні зісковзнули лиш голосні. Тож у дійсності я промукав щось на кшталт «і-і-е-е-е».

У відповідь звідкись згори прозвучав завчено-приємний дівочий голос, щоправда, з відчутно помітними нотками роздратування:

— Excuse me, sir. We’re going to land in a few minutes, so, please, fasten your seat belt. [5]

Я аж прицмокнув від здивування і розліпив повіки…

Праворуч за овальним пластиком ілюмінатора розмірено гудів бочкоподібний авіаційний двигун. (Судячи по картці з інструкціями на випадок аварійної посадки, яка стирчала з кишеньки на спинці переднього крісла, то був двигун далекомігастрального «Боїнга-767».) Ліворуч, на сусідньому сидінні, неприродно закинувши голову назад, безбожно й брутально схропував Тьомик. Над Тьомиком, схилившись, стояла молоденька стюардеса в синьому чепчику, темно-синьому жакеті і червоній хустинці, зав’язаній навкруг шиї, — шаблонній уніформі працівників авіакомпанії «LAN» [6] — і сердито тицяла пальцем мені у живіт.