— От тупа залізяка! — спересердя вилаявся я. — Ти ж дозволив йому вистрілити і в мене.

— У другого пілота була несмертельна зброя. Проаналізувавши ситуацію, я дійшов висновку, що ваше життя в безпеці, і вирішив спочатку зробити попередження. А коли…

— Заткнися! І негайно поверни до тями міс Леблан. Крім того, я наказую тобі мовчати аж до особливого розпорядження.

— Слухаюсь, капітане.

Мерехтливе зеленкувате сяйво перемістилося до Рашелі. Поколювання в моєму тілі припинилося. Я підповз до Ахмада й забрав у нього пістолет. Відтак зручніше вмостився на підлозі обличчям до дверей і наказав розблокувати двері.

Як я й очікував, за дверима був Арчібальд Ортеґа. Щойно він переступив поріг, я вистрілив у нього. Учень Аґатіяра мовчки гепнувся на підлогу.

Насилу вставши, я підійшов до Рашелі й опустився перед нею навколішки. Вона поступово поверталася до тями. Нарешті її повіки затріпотіли, вона розплющила очі й подивилася на мене тьмяним поглядом.

— Тату… ой, дядечку Стефане… Що сталося?

— Ахмад виявився ворогом. П’ятдесятником. Він хотів захопити корабель. Як же сталося, що ти не розпізнала його?

Рашель підвелася й сіла, притулившись до стіни.

— Він не п’ятдесятник. Я б упізнала. І корабельні детектори мовчали.

Я розгублено розвів руками:

— То чому ж він напав на нас? Нічого не розумію!

— Я теж. — Рашель поглянула навколо й побачила Ортеґу. — Містер Раман стріляв і в нього?

— Ні, це я. Про всяк випадок. Від паралізатора ще ніхто не вмирав.

Я допоміг Рашелі дістатися найближчого крісла. Вона розслаблено відкинулася на спинку й заплющила очі.

— Як почуваєшся? — запитав я.

— Нормально. Просто в голові туман. І слабкість.

Я зв’язався по інтеркому з кают-компанією і запросив Ріту з Аґатіяром в рубку. Ввімкнувши екрани внутрішнього спостереження, я переконався, що вони пішли тільки вдвох, а Шанкар лишився на місці, наче приклеєний до екрана. Коли Аґатіяр і його дочка піднялися на наступний ярус, я активував найближчий до них інтерком, покликав професора і попросив його зняти слухавку. Той здивувався, але виконав моє прохання. Я вимкнув зовнішній динамік, щоб нас не чула Ріта, і запитав:

— Професоре, той пістолет Магдева ще у вас?

— Так. А що?

— Сталася одна… е-е, прикра пригода. Та спершу скажіть Ріті, щоб ішла далі.

Аґатіяр не став сперечатися і сказав дочці:

— Йди до капітана, Ріто.

Ріта теж без заперечень скорилася. Коли вона перейшла в наступний відсік і двері за нею зачинилися, я знову заговорив:

— Професоре, поверніться до кают-компанії й арештуйте пана Шанкара.

Аґатіяр аж очі вирячив:

— Що?!

— Саме так. Я майже певен, що він ні до чого не причетний, але про всяк випадок його треба ізолювати. Тимчасово, до з’ясування всіх обставин.

— Я не…

— Будь ласка, професоре, зробіть, що я кажу. Всі пояснення — потім. Замкніть пана Шанкара в якій-небудь каюті…

— Каюта номер шість, — підказала Рашель. — Вона призначена для утримання під домашнім арештом.

В Аґатіяра був украй розгублений вигляд.

— Містере Матусевич, ви…

— Покладіться на мене, професоре. Зрештою, я капітан цього корабля. Ви мусите виконувати мої накази.

Коли у двері рубки подзвонила Ріта, я через інтерком попросив її трохи зачекати, щоб вона не бачила, як її батько з геть убитим виглядом заарештовує приголомшеного Шанкара. Лише після того як Аґатіяр замкнув за своїм ґуру двері каюти під номером шість, я дозволив Ріті ввійти.

Побачивши непритомних Ахмада та Ортеґу, вона завмерла на порозі.

— Що сталося, Стефане?

— Поясню потім, — сказав я. — А зараз допоможи нам з Рашеллю. У нас постпаралізаційний синдром. Десь тут має бути аптечка.

Пара ін’єкцій і кілька проковтнутих капсул швидко зробили свою справу, і я одразу відчув полегшення. Рашелі теж стало краще, і на її щічках знову спалахнув рум’янець.

На той час вже прийшов Аґатіяр. Після арешту Шанкара він був готовий побачити Ахмада й Ортеґу в недієздатному стані, тому не виказав особливого подиву, а негайно зажадав пояснень. Я розповів йому про Ахмадову спробу захопити корабель.

— На щастя, він виявився дурнем. Видно, мало читав книжок та дивився фільмів і не брав участі у віртуальних реальностях. Тоді б він знав, що одним з обов’язків бортового комп’ютера є захист капітана.

— А Арчі?

— Це я зробив. Якщо Ахмад виявився зрадником, то й містер Ортеґа тепер під підозрою.

— Ні! — рішуче похитав головою Аґатіяр. — Це неможливо. Арчі — людина. Я взяв його на замітку ще коли він був тринадцятилітнім хлопчаком, а я головував у журі Всепланетного конкурсу юних фізиків, і…