Коли ми з Рашеллю залишилися в рубці удвох, я вимкнув верхнє освітлення і, сидячи в напівтемряві, спрямував свій погляд крізь прозору передню стіну на всіяний зорями космос. У правому верхньому кутку виднівся великий жовтий диск — такий вигляд мало наше сонце на відстані трьох з половиною астрономічних одиниць. Десь навколо нього оберталася крихітна порошинка — планета Магаварша, яка донедавна була моїм домом і моєю в’язницею. Як і раніше, я вважав її своєю батьківщиною — адже батьківщину не вибирають, — але більше не думав про неї як про свою домівку. Мій рідний дім був тут, серед зірок…

— Дядьку Стефане, — перервала мої роздуми Рашель, — а хто ж тепер буде другим пілотом?

— Навіть не знаю… Може, спробуєш ти?

Її очі засяяли:

— А можна?

— Чому б і ні? Ти й так маєш всі коди доступу. До того ж ти самостійно привела „Зорю Свободи“ у систему Магаварші.

— На автопілоті, — зауважила вона. — І взагалі, це було незаконно. А тепер я стану справжнім другим пілотом!

— Гм-м… Щодо законності, то вона досить спірна. Дуже сумніваюся, що я законний капітан.

— Ви — законний, — палко запевнила мене Рашель. — Ви досвідчений пілот, і у вас є капітанське звання.

У відповідь я всміхнувся їй:

— Гаразд, домовилися. Я законний капітан, а ти — законний другий пілот.

Невдовзі до штурманської повернувся Аґатіяр.

— Арчі вже прочухався, йому все пояснили. Він з паном Шанкаром зайнявся… е-е… процедурою.

— А де Ріта? Залишилася з ними?

— Звісно, ні. Вона оглядає корабель. — Професор сів у крісло артилериста і кілька хвилин мовчав, дивлячись на зорі. Проте він не милувався ними, а ніби щось вираховував. — Якщо я правильно зорієнтувався, зараз дром-зона знаходиться десь унизу.

— Саме так, — кивнув я і скомандував комп’ютеру позначити її місце розташування. — На цьому кораблі ми зможемо дістатися туди годин за п’ятнадцять.

— Ви вже прораховували можливі маршрути?

Я самовдоволено посміхнувся:

— У цьому немає потреби, професоре. У своїй віртуальності я часто відправлявся на Землю, бував біля багатьох сусідніх зірок. Через Дельту Октанта, на жаль, жоден мій маршрут не проходив, зате через Південну Полярну Зорю, Сиґму Октанта, я пролітав кілька разів. А звідти до Дельти рукою подати.

— Поляріс, як і Земля, тепер належить ґаббарам, — озвалася Рашель. — З’являтися там небезпечно.

— Знайдемо інший шлях. Немає проблем. Зараз для нас головне — вирішити, як нам забратись із системи Магаварші. Особисто я пропоную не ризикувати, намагаючись скористатися нашою дром-зоною, а летіти до Адіті. На цьому маневрі ми втратимо півтора місяці, зате напевно вціліємо, Чужі не довідаються, що нам вдалося залишити планету.

Аґатіяр заперечливо похитав головою:

— Сумніваюся, щоб пан Шанкар погодився з вами. Для нас найважливіше якнайшвидше потрапити на Терру-Ґаллію, а не приховувати від Чужих свою втечу з Магаварші. До того ж ви перебільшуєте ризик: дром-зона велика, і лише тільки контролюють її, та аж ніяк не блокують. Безумовно, вони помітять нас, але не встигнуть перехопити.

— Пан професор каже правду, — зауважила Рашель. — Так само було в нашій системі, поки ми не переорієнтували всі канали другого роду. Розвідники чужинців спокійно пробиралися в дром-зону і втікали від наших патрулів.

Зрештою я визнав слушність їх арґументів. Ми вивели на навіґаційний екран схему досліджених каналів і почали обговорювати переваги та недоліки різних маршрутів.

Однак це тривало недовго. За чверть години до рубки зайшла Ріта і попросила мене піти з нею. Вирішивши, що це пов’язано з Ахмадом, я залишив на вахті Рашель з Аґатіяром і подався за нею.

Але до лазарету ми не дійшли. Ріта зупинилася біля дверей каюти з лаконічною табличкою на дверях „CAPITAINE“.

— Серед офіцерів корабля, — сказала вона, — лікар посідає останнє місце в командній ієрархії. Проте в нього є одна прероґатива, якої не має жоден з членів екіпажу, крім капітана: він може заходити до будь-якої житлової каюти без дозволу її мешканця.

На підтвердження своїх слів, Ріта притулила великого пальця до сенсорної пластини замка, і двері розчинилися. Ми ввійшли досередини.

Капітанська каюта виявилася невеликою і напрочуд затишною кімнатою, в усій її обстановці вчувалася якась дитяча безпосередність. Побачивши на розстеленому ліжку зім’яту квітчасту піжаму, я зрозумів, що всі три місяці польоту батькову каюту займала Рашель.

— Тут жила Рашель, — повідомила й без того очевидний факт Ріта. — Можна не сумніватися, що незабаром вона звільнить цю каюту для тебе, а сама переселиться в іншу і прихопить з собою одну річ, на яку тобі таки варто поглянути. Маю на увазі ось це фото.