Дівчинка мерзлякувато зіщулилась.

— А якби… якби канали вже закупорили? Якби ми хоч на годину спізнилися?

— На це запитання мені важко відповісти. У кращому разі нас рикошетом відкинуло б назад до Псі Козерога, а в гіршому — перемололо б як у м’ясорубці. — Шанкар сухо прокашлявся. — Тепер, постфактум, коли ми вже тут, я сподіваюся на другий варіант. Дуже сподіваюся, бо незабаром інші чужинці оговтаються й відправлять своїм союзникам підмогу. Цікаво, скільки кораблів вони втратять, поки не второпають, у чім річ?

Уперше за час нашого знайомства я почув, як Шанкар зловтішно хихоче.

Напевно, Клод Брісо сам підкинув командуванню ідею направити нас до Сатурна, а не посилати навздогін за головною ударною ґрупою, що прямувала до Землі та Марса. Він явно розраховував, що на час нашого прибуття база ґаббарів на Титані буде захоплена, а нам залишиться взяти участь у полюванні за рештками ворожих сил.

Загалом його план спрацював, хоча він, мабуть, не сподівався, що недобитих чужинців виявиться так багато і вони чинитимуть такий запеклий опір. Коли ми досягли Сатурна, орбітальний оборонний комплекс Титана був уже повністю знищений і почалося висадження на планету десанту космічної піхоти. Нас включили до складу бриґади легких крейсерів, що мали прикривати десантні транспорти від безладних та відчайдушних, але від того не менш небезпечних контратак ґаббарів.

Попри те, що командир бриґади, капітан першого ранґу Лорен, попервах сумнівався в дієздатності „Зорі Свободи“ як повноцінної бойової одиниці, ми чудово вписалися в його загін і діяли злагоджено з іншими кораблями, вчасно та точно виконували всі покладені на нас завдання.

Після успішного висадження десанту ми ще п’ять годин патрулювали орбіту Титана, відбиваючи спроби розрізнених ґруп ворога прорватися до планети. Відтак наша бриґада отримала наказ відійти в тил для поповнення боєприпасів, дозаправки та ремонту незначних ушкоджень, завданих ґаббарскими винищувачами.

На цей час до підсистеми Сатурна прибуло п’ять із сорока станцій, які займалися блокуванням дром-зони. Ми пришвартувалися до однієї з них, станційні техніки одразу ж почали обслуговувати наші кораблі, а весь особовий склад бриґади нарешті отримав перепочинок.

— Тепер можете розслабитися, хлопці та дівчата, — оголосив по загальному зв’язку капітан Лорен. — Даю вам дев’ятигодинне звільнення. Хто хоче, може весь цей час відсипатися, а кому не спиться — хай погуляє по станції. Але щоб рівно в нуль-п’ять три-нуль усі були на бойових постах. Нас надсилають до Марса: за останніми даними більшість недобитих мавп повтікали туди.

Щойно зображення капітана Лорена на екрані згасло, Аґатіяр задумливо мовив:

— Коли чужинці зрозуміють, що програли, вони сховаються в метеоритному поясі і реґулярно влаштовуватимуть партизанські вилазки. Та й з Землі їх буде важко прогнати. Як це не блюзнірськи звучить, але за останні сто років багато ґаббарів стали вважати Землю своєю рідною планетою. Боюся, ще не скоро запанує мир у Сонячній системі.

— Нічого, ми їх звідусіль викуримо, — рішуче заявила Рашель. — Ми не дозволимо жодній мавпі називати Землю своєю вітчизною…

Оскільки наш корабель не мав ні найменших ушкоджень, клопоту після швартування я мав небагато. Лише переконався, що в баки почав надходити дейтерій, а техніки розблокували збройний відсік, щоб поповнити боєприпаси, потім перевів усі системи корабля під повний контроль бортового комп’ютера і слідом за іншими членами команди подався відпочивати.

Я прокинувся втомлений і розбитий, відчуваючи в усьому тілі неприємну слабкість. Настінній годинник у каюті показував чверть на другу ночі за станційним часом, отже, я проспав лише неповні чотири години.

Я повільно підвівся й сів. У мене відразу запаморочилося в голові, а в мозку ліниво ворухнулася думка:

„Щось мені кепсько.. так, ніби шваркнули з паралізатора…“

Це змусило мене рвучко встати з ліжка. Забувши про взуття, я босоніж кинувся до виходу з каюти.

Проте двері не відчинялися ні поворотом ручки, ні голосовим наказом. Кілька секунд я безсило гупав у них кулаками, а відтак, сповнений дурних передчуттів, підбіг до терміналу. Та не встиг я ввімкнути його, як екран сам ожив, і звідти на мене глянуло смагляве Ахмадове обличчя.

— Привіт, Стефане, — сказав він, глузливо посміхаючись. — Схоже, ти так захопився боєм, що геть забув про мене.

Ахмад сидів у моєму капітанському кріслі й пальцями правої руки постукував по бильцю. У лівій він стискав два тонкі дроти, що тяглися кудись убік, за межі екрану.

— Комп’ютере! — чітким командним голосом гукнув я. — Бунт на кораблі. Захоплення в полон капітана.

Бортовий комп’ютер ніяк не зреаґував на мої слова, дарма що я повторив їх ще тричі. Ахмад голосно зареготав: