Я поморщився, як від ляпасу, і коротко кинув Ріті:

— Вимкни.

Полегшено зітхнувши, вона виконала мій наказ. З інтеркома почувся глузливий сміх Ахмада:

— Командир помилився. Йому слід було назвати тебе зрадником.

— Заткнися! — гаркнув я.

— Добре, добре, я пожартував. До речі, міс Аґатіяр, Стефан більше не потребує вашої допомоги. Йдіть до мене.

Ріта зісковзнула з крісла і безпорадно подивилася на мене. Я відповів їй таким же безпомічним поглядом.

— У нас немає іншого виходу. Доведеться повірити йому на слово.

— Не бійтеся, я вас не підведу, — озвався Ахмад.

Ріта тихо зітхнула і вийшла з рубки. Поки вона йшла до капітанської каюти, я перевірив показники радарів. Кораблі Дев’ятнадцятої ескадри дотримувалися свого маршруту, ніхто за нами не гнався. Нас просто викреслили зі списків особового складу й занесли до ґрафи „довбаних дезертирів“.

Нарешті я побачив на екрані, як Ріта ввійшла в каюту.

— Сідайте, міс, — промовив Ахмад, вказуючи на вільне крісло. — Не бійтеся, це не боляче.

Ріта боязко влаштувалася в кріслі, Ахмад узяв вільною рукою паралізатор, направив на неї й вистрілив. Вона обм’якла, відкинулася на спинку і звісила голову на груди.

— От і все, — резюмував Ахмад. — Півсправи вже зроблено. До речі, Стефане, вибач, що при ній я назвав тебе зрадником. Сподіваюся, вона ні про що не здогадається.

Я промовчав.

— А знаєш, — продовжив він після короткої паузи, — я навіть не сподівався, що ти допоможеш мені з цим стискувачем. От уже не думав, що твоя прихильність до дівчинки зайде так далеко — аж до зрадництва.

— А бодай тебе грець побив! — сказав я похмуро. — Не хочу тебе чути.

Ахмад нервово пересмикнув плечима:

— Ну, не хочеш, воля твоя. Ти мені більше не потрібен. Далі обійдуся без тебе. Все-таки я пілот, хоч і не такий класний, як ти. Ходи вже сюди.

— Гаразд, — кивнув я, почуваючи певне полегшення від того, що це болісне чекання врешті закінчилося. За якусь хвилину все з’ясується — у моєму суб’єктивному часі, ясна річ. Або ми всі разом прокинемося на борту шатла серед безкрайого космосу… або не прокинемося вже ніколи.

Переключивши корабель на автопілот, я залишив рубку і пройшов у капітанську каюту. Ахмад зустрів мене спрямованим у груди паралізатором.

— Стій, де стоїш, ближче не підходь. Ти надто імпульсивний і можеш утнути дурницю.

— Не утну, — втомлено відповів я. — Стріляй, не зволікай… А втім, ні, наостанку одне питання.

— Яке?

— Що ти робитимеш з цією інформацією?

— Віддам її іншим расам. Нехай усі володіють цим секретом, нехай ні в кого не буде переваг.

Я похитав головою:

— Ти йолоп, Ахмаде! Хіба ти не розумієш, що в чужинців і так є над нами величезна перевага? А заволодівши цією технолоґією, вони назавжди перекриють людям шлях до зірок…

— І правильно зроблять. — Палець Ахмада почав повільно натискати на гашетку.

— Щоб ти здох! — спересердя проказав я. — Якби це було можливо, я б стер із пам’яті кожну мить нашого знайомства.

Блиснув спалах пострілу, і я втратив свідомість.

Отямившись, я спершу був подумав, що все ще сплю й бачу кошмарний сон. Перед моїми очима бовваніло заросле рудою шерстю рило якогось моторошного чудовиська: дві великі ніздрі на сірому п’ятаку, всіяна рівними зубами видовжена паща, близько посаджені очі, гострі настовбурчені вуха…

— Чорт! Альв!.. — вирвалося в мене, коли в очах трохи прояснилося.

Альв Григорій Шелестов, що тримав у лапах-руках порожню ін’єкційну ампулу, трохи відсунувся від мене і промовив:

— Вибач, друже-чоловіче, що злякав тебе. Як почуваєшся?

Я сів на підлозі й роззирнувся довкола. Це була моя капітанська каюта, де й паралізував мене Ахмад. Сам Ахмад щез разом з боєголовкою, лише два дроти валялися неподалік. А непритомні Ріта й Рашель лежали поруч на моєму ліжку.

— Що тут сталося? — запитав я, інстинктивно відсуваючись подалі від чужинця. — Де Ахмад?

— Він мертвий, — сумно відповів альв.— Я убив його… хай простить мене Господь милосердний.

— О-о!.. — протяг я, геть спантеличений. — Навіщо?

— Він розповів мені про свої плани. Повідомив, що роздобув схему стискувача каналів і хоче передати її всім іншим расам. Я не міг цього допустити.

— Не міг допустити… — повторив я ошелешено. — Але чому?

— Бо ця технолоґія — єдиний порятунок для людства. Вас, людей, дуже мало, зараз ви безсилі, а всі інші раси, включаючи моїх братів-альвів, збожеволіли й повстали проти вас. Якщо вони заволодіють цим секретом, ви позбудетеся своєї останньої переваги, це стане вашим смертним вироком. Я… я мусив зупинити безумця. Це найменше, що я міг для вас зробити. На відміну від сучасних альвів я не втратив пам’ять, я знаю, як багато добра ви зробили моєму народові.