– Тарасику, принеси батюшці ще одного ножика. Він мині поможе бульбу чистити.

Отець Андроній не знає – сердитись йому чи сміятися? Повагавшись, покірно опускається, крекчучи, поряд з малою на трухляву соснову, хтозна якого віку, колоду. Коли ж бере до рук старого ножа з дерев’яною колодкою і починає здирати ним ще тонке лушпиння, дивне блаженство обвиває його душу. Він починає подумки молитися. За цю дитину, що стала йому ріднішою рідної, за її чисте, як йорданська вода, як сльоза небесна, серце.

«Господи, пригорни її і захисти», – думає, а повітрям розливається невидимий густий і терпкий щем, з хати вибігає мама Соломія, сплескує руками:

– Отче, що ви-те робите?

– Яко видите, картоплю чищу, – одказує отець Андроній.

– Али ж, отче…

– Ви гадаєте, я не вмію чистити сії округлі штукенції? – трохи з лукавинкою питає батюшка. – Якщо навіть німець, як писав наш великий піїта кобзар Тарас, та прочій неправославний народ уміє садити, а значить, і збирати сей овоч, то нам на благословенному Поліссі сам Бог велів. І садити, й чистити, і споживати.

Соломійка, що винувато було опустила голову, не витримує велечивої промови отця Андронія й прискає у рукав. Розуміє – мама сваритися не буде. А їй так хочеться спитати, що то за риба така велика, що ковтнула праведного Йону, чи далеко звідси земля ханаанська і чи схожа на пастушу дудка (певно ж, більша), яка своїм дудінням цілу стіну розвалила.

…Як не дивно, Соломійку не зацікавила шкільна наука – до школи віддатись наполіг отець Андроній. Непосидюча, вона важко переносила уроки, все норовила спитати вчителя, часом зовсім не про те, що він розповідав на даному уроці. Запитань пан Казімеж не любив, чи за програмою, чи поза нею, а за неналежну поведінку боляче бив лінійкою по долонях. Легко давалися Соломійці незнайомі польські слова, та в ній сиділо бісеня, вічно неспокійний дідечко, й гудів, спонукаючи до запитань і до переінакшення чужих слів, веселий волохатий джмелик.

– Калєчиць польскі єнзик нє позвалям, – кричав пан Казімеж і хапався за лінійку.

Остаточно ж пропало бажання вчитися після двох випадків.

До школи з міста приїхали лікарі, котрі, як було сказано, перевірять зір учнів за новою, вельми прогресивною методикою.

Методика полягала в тому, що пан дохтур, довготелеса тараня з цапиною борідкою, брав на металеву лопаточку дістате з очниці за допомогою спеціальної трубочки око й пильно його роздивлявся. Ця процедура, здається, доставляла йому неабияке задоволення. Діти, коли побачили таку екзекуцію, плакали і мліли. Та на дверях стояв суворий пан Казімеж з одвічною лінійкою в руках.

Соломійка сиділа на лаві за столом виструнчена, намагаючись не дивитися в бік, де оглядав очі пан дохтур. Коли ж черга йти до вчительського столу стала наближатися до неї, вона раптом зірвалася з ніг, підбігла до вікна, розчинила його і стрибнула, заплющивши очі, вниз, на квітник. Приземлилася вдало, та ба – пан Казімеж передбачив можливість втечі. Соломійчине вухо опинилося в руках пані учительової, огрядної дружини пана Казімежа пані Еліни. Вона й повернула втікачку до класу. Та коли лікар простяг до неї свій апарат, Соломійка подалася вперед.

– Не бійся, не бійся, дитино, це не боляче, – казав польською пан дохтур.

– Боляче, – сказала Соломійка і вкусила пана дохтура за палець.

Він зойкнув, засичав, Соломійка штовхнула пані Еліну, котра тримала її за плече, й знову кинулася до вікна.

Наступного дня вона, ніби нічого й не сталося, заявилася в школу. Терпляче вислухала монолог вчителя, що заслуговує покарання. Мовчки ж і простягла долоні. Пан Казімеж вдарив раз, вдруге, втретє. Соломійка стояла, та очі, якими захоплювалися всі, хто їх бачив, були сухими навіть після десятого й двадцятого удару. Пан Казімеж люто жбурнув лінійку і велів йти на місце. Але Соломійка пройшла мимо свого місця. Обернулася вона вже в дверях. Полотняна торбинка, котру взяла до рук, ще більше обпекла побиті долоні.

– Довідзеня, пане Казімеж, – сказала, і голос її дзвенів мелодійніше за шкільний дзвоник, і не було в ньому ні краплі сльозинки, як і в сухих очах. – Пан навчитель є велика дупа.

З тим і вийшла, лишивши ошелешеного наставника і учнів, що ледве стримували сміх і захопленими поглядами проводжали однокласницю. Уже за ворітьми маленької, на чотири кімнати школи сльози хлинули з її оченят рясним потоком.

Невдовзі після розмови з Соломією Настя Луциха зібралася в неблизьку дорогу. Мала вона подолати її пішки, а дорога була таки істинно неблизькою. Аж за Володимир, у містечко Порицьк, куди вийшла заміж її донька Зориця. Таке чудернацьке ім’я дав їй, ще ненародженій, неїн чоловік на одну ніч Дмитро, Митко, Дмитрик, всяко називала за ту ніч, а він сміявся – радо, задоволено, щасливо, мовби не на війну їхав, а в подорож весільну. Казав, що обов’язково її чудернацької мови навчиться, бо ж його предки теж з хохлів, тико чернігівських. А ім’я… Десь там далеко на півдні, казав, так називаються брати-слов’яни. І я хочу, як донька буде, щоб Зорицею звалася, а як син – то Олександр, Іскандер, на честь якогось там чоловіка, що з-за границі колись кликав царя скинути.

«Ти сама моя Зориця, зіронька ясная…»

Ті слова, той шепіт досі звучать у Настиних вухах. Не по-нашому, по-руському, то вже вона собі потому по-своєму, наському, переложила.

Правду, ой правду мовлять злії загорєнські язичниці, од їхніх довгих язиків слово, таки носила на той час од Вікентія, панича, в котрого до безтями закохалася, дитину під серцем, ще тико зернятко маленьке, зерня її тривоги й безумної надії. Хоча чого там – знала, що панич на ній николи не жениться, про плани батьків його знала – у столиці мали вигідну партію для сина, графинею стати їй не світило. А тут цей Митрик – худе, али які очі, поривисте, очиська теї палахкотєть, коли про якесь там всесвітнє братерство потік слів випускає. І нею захопився не на жарт, бо ще один пунктик – має бути жінка з народу. Вона те бачила, ставилася трохи насмішкувато, а трохи співчутливо, з дівоцьким, а чи й не дівоцьким інтересом. Сміялася, що колись, мо’, й поберуться. А тоді примчався – трах-бах, на войну, брати-слов’яни ждуть – не діждуться, коли саме він, Дмитро Соловенчик, приїде їх визволяти. І весілля мусить бути, ну, вінчєння хотя б, бо до жони вертатися мусить. О, Господи, хлопчисько, зовсім хлопак, і тут в Настинім серці щось як обірвалось. Та нє, ни обірвалось, а зірка велика спалахнула. Бо хтось як шепнув їй – а може, то таки доля твоя? І хлопця до сліз жалько стало, погине таке молоденьке та дурне у своєму пориві когось там чужого захищати. Тоді й закричала, як у гарєчці: «Не пущу!» А він як зирнув, а тоді по дворі панськім ходить, туди-сюди, туди-сюди, й спиняється зрештою: