– Юде, – сказав німець, та якось так задоволено, що в Соломійки мороз по шкірі пробіг.

Погляд в нього був теж задоволеним, наче в кота, що вполював після довгих ловів велику мишу. Пальцем поманив Руфину.

– Ком! Цу мір! [15] Бістро!

Руфина аж взад ступила. Тремтіла вже, мов у пропасниці.

– Пане солдат, я не жидівка. Я з села. Так лише назвали. – І додала чогось: – Наших жидів уже забрали.

– Найн! – сказав німець уже твердіше: – Ду іст юде. [16] – Поворушив губами і додав уже на ламаній руській мові: – Пойдьош к своїм. Встретітса. Муттер унд фатер. [17]

– Н-ні. Я не піду. Пане сольдат…

Німець спокійно зняв з плеча автомата, клацнув затвором, на них наставив.

– Ком! Шнель!

Схопив Руфину за руку, рвучко витяг до себе, тоді автоматом з другої руки вибив кошика з купленим крамом. Вдарив по руці так, що дівчина несамовито зойкнула.

– Уперьод! Шнель маршірен! [18]

Вже як вони відійшли трохи, Руфина оглянулася, крикнула розпачливо:

– Дівчата! Робіть же щось! Мене ж уб’ють!

Вони, звісно, чули, що тут, у Любомлі, де жило багато юдеїв, частину їх розстріляли десь там, за містом, а частина жила в якомусь таборі, що звався гетто. Та й з їхнього села п’ять юдейських сімей забрали. І Гершка-крамаря, і Хайку, котра всіх обшивала… Кажуть, тико мала Хайчина Ривка, наймолодша дочка, зуміла втекти, ци то перед приїздом німців до сусідів мати одвела, а де теперка – невідомо.

Дівчата з переповненими жахом поглядами проводжали Руфину й солдата, котрі віддалялися. Що вони могли вдіяти? У німця була зброя, здатна будь-якій з них, а то й усім разом вкоротити віку.

– Батькам неїним скажемо, – Люба Личункова. – Воне й приїдуть, роз’яснять. Ну, як тре’, то щось візьмуть та й одкупляться.

– Альбо старості. Він же знає, що Мацики не жиди.

– Тико хай не каже, що їх Мациками прозивають. Бо ж на жидівське прозвисько схоже.

Отак вони заспокоювали одна одну. І начеб легше ставало. Спокійніше на душі. Поки Вірка не сказала:

– Хоть би він дорогою Руфку не застрелив.

І тоді Соломійка, що наче в заціпенілому сні-маренні перебувала, таким неймовірним і жахливим було це видовисько, скинулася.

– Ви як хочете… А я за ними піду…

– Куди?

Любка за рукав ухопила. Інші теж дивилися нажахано, а швидше – жалісливо.

– Він і тебе може стрелити.

– Я піду, – голос її тремтів, проте вже наливався крицею. Як і все її єство. Геть виструнчена стояла, хоч і дрижала – дрібно-дрібно.

– Нате, передасте, коли що.

І торбинку свою Любці до рук ткнула.

– Соломко! – Вірка зойкнула. – Не дурій, подруго. Чуєш? – І пожартувати спробувала. – Бо й заміж не вийдеш. Обоє ухажорів плакатимуть. Соломко… Ну що за людина! Дівоньки…

Та Соломійка вже не йшла – бігла. Бруківка горіла під її ногами. У голову наче хто жару насипав. Здавалося, її розпалена голова от-от одірветься й полетить. Хай. Соломійка знала – вона все одно бігтиме. Доки стачить сил. Бо хіба мона людині ні за що ні про що смерті завдавати? Навіть якщо цяя людина – Руфка. Хай яка вона ни є… Таж ни мона й таку ні за що вбивати…

У голові раптом застукало дивним стуком, наче манюсінькі молоточки, тико не по залізу, а по висхлому дереву. Щось ніби просилося до неїної бідної, мовби розпухлої на всеньке місто, голови. І вона почула голос отця Андронія: «Нема порятунку синам ізраїлевим, споконвіку нема, а не тільки тоді, як вони Божого сина на смерть оддавали». То він їй одказував у відповідь на неїне запитання, чого теї юдеї по всьому світу розбрелися. І ще додав: «Раніше вони словом рятувалися, та слово їхнє Бог на їхній землі чув, а тепер не можуть і словом порятуватися, золотом-сріблом намагаються, тільки його Бог не бачить. А мо’, й не хоче побачити».

– Отче, – прошептала Соломійка, що вже не бігла, а йшла задихана. – Руфина не ізраїлева дочка, а якби й нею була… то хіба… хіба… хіба мона за те умертвляти неї?

Голова стала звужуватися, вже її ніби тисли обручі, гарячі, тяжкі й невблаганні. Вони заважали щось вимовити. Таке, що конче тре’ сказати. Стиснута голова гасила мову. Ще, перш, ніж вона побачила німця й Руфину, котрі завертали на другу вулицю, встигла пригадати, навіть не пригадати, а наче впали звідкись самі, слова: «Юдита припала лицем до землі, посипала собі голову попелом, відкрила волосяницю, в яку була одягнена…» [19]

Здивовано дивилися на її гонитву одинокі перехожі.

Німець, певно, почув стукіт жіночих чобітків, бо повернувся, а як вже ближче Соломійка підійшла, направив автомата:

– Гальт! Цюрук! Шіссен! [20]

– Пане, – з відчаєм гукнула Соломійка. – Сказати вам щось маю, пане…

Вона простягла руки навстріч німцеві. Той не опустив автомата.

– Пане, тико три слова… Два слова…

Німець стояв, мов соляний стовп серед зимної пустелі. Раптом Соломійка подумала: а як він неї тоже боїться? Думає, що і в неї під пальтом як не револьверт, то ніж схований. Ступила вперед і за погрозливим порухом німака зрозуміла – ще крок і він може справді стрелити.