Шрифт:
Орися затримала свої очі на божественному дитятку, що принесло на землю мир і дало людям ласку.
Отець Василь підвівся, приложився до образа і хотів був піти перед вівтар, але його спинила Орися.
— Я до вас, панотченьку, — сказала вона рівним, спокійним голосом, — мій батько прислав з пригороду двох козаків для останньої оборони з нами замку — очевидячки, кінець наш прийшов!
— Усе зважено на відвічних терезах, — відповів стиха отець Василь, — без волі творця ні єдиний волос не впаде з голови нашої.
— Панотче! Я без супереки скорюся його святій волі і донесу до кінця хрест, мені вложений.
— Не треба, проте ж, тратити надії, — казав далі батюшка, — закони божі — недосліджені. Що для нашого грішного ока вбачається неможливим і необорним, те одним подихом уст божих знищується в порох: хто-бо єсть більший від господа і де джерело любові!
— Батюшко, отче святий! — сказала тремтячим голосом Орися. — Я вірю, глибоко вірю...
— І віра твоя спасе тебе! —сказав пророчо батюшка. Орися поцілувала побожно батюшкову руку і спитала після невеличкого мовчання:
— Чи не дасте, панотченьку, яких наказів? Може, треба що сховати від вовчих зубів або переказати кому з наших яку тайну, — бо часу ж лишилося одна тільки ніч.
— Ні, дочко моя, від цих гієн не сховаєшся, — відповів з журливою усмішкою батюшка, — вони все спалять і зриють дощенту, з могил повитягають покійників... А от що хіба тобі повідаю: під цією церквою викопано глибокий льох, і від нього ведуть чотири хідники до кожної башти. Вхід у цей льох — за лівим притвором; там є камінь, а під ним драбина, далі залізні двері, а за ними — головна комора, з неї є й потайний вихід до одної печери, зовсім закритий терном, що понад ставом росте; от і ключі візьми, — скінчив батюшка, віддаючи два ключі Орисі.
— Що ж там, у тім льоху? — спитала вона з цікавістю.
— Великі порохові складниці, припаси Богунові...
— О? Так я туди піду! — скрикнула, здригнувшись, Орися.
— Піди, піди! Заховайся, голубице моя, від яструбів, — сказав ласкаво батюшка, — може, і врятуєш собі життя. Ти маєш право берегти себе, бо ще ж і не жила на світі...
— Ні, панотче! — спалахнула Орися. — Хай впадуть прокльони і вічний сором на тую голову, хто подумає рятувати собі життя, коли всі призначені на смерть і муки! Треба всім стояти за нашу святиню до останнього і опісля разом чесно усім полягти в братерській могилі! Ні, отче святий, — додала вона, — не про своє життя турбуюсь я — воно для мене бур'ян і терній... Накрийте мене єпітрахілем, хай він укриє від бур мою душу і підкріпить мої сили!
І отець Василь накрив єпітрахілем схилену голову і, знявши до неба очі, жалісно сказав:
— Укрепіть її, сили небесні, і окриліть душу їй, херувими!
IX
В пригороді за північ кипіла хаплива робота: підсипали вали, плели нові тури, лагодили вози, клали прямо долі безнадійно підбиті гармати, а до других станки з-під возів підставляли. Перев'язали собі звечора рани, випили за дозволом отамана горілки з порохом і лягли відпочити, маючи право на пільгу; на щастя, їх було небагато: поки спинив Вернидуб канонаду, покотом лягло шість козаків та ще ломаччям з возів та турів п'ять було ранено. Для вбитих вирили вже другу могилу, і отець Василь пізно вночі сходив у пригород в другий раз, аби над першими братерськими могилами відспівати відправу. При тусьменнім світі трьох ліхтарів, під широко розгорнутою вгорі над головами молільників ризою, осяяною зорями, тихо й журно велась відправа. Схиливши понуро підголені та чубаті голови, стояли довговусі козаки й побожно клали хрести на свої груди могучі. Тихо прорікав панотець, що душі тих, що життя своє положили в боротьбі за віру, «в селеніях горних упокояються»; тихо, дрижачим голосом співав дяк «житейськеє море воздвизаємоє»; тихо шепотіли козаки «вічная пам'ять»...
У грудях їх, мов криця, загартованих, мимоволі вставало передчуття, що завтра і вони також поляжуть на січовій ниві і нікому буде їх поховати, і хоч як вони байдуже не дивились на життя, але проте ж обличчя смерті викликало в їх неприязне враження, навівало якусь тяжку задуму і смуток. Коли все в пригороді затихло і потомлені нічною хапливою працею усі зборонці, крім вартових, положились, щоб хоча трохи відпочити перед останнім рахунком з бурливим життям, тоді й старий сотник пан Завістний примостився був на своєму возі, вкрившися від морозу кожухом, але сон не злітав йому на очі, і лише думи чорною хмарою обсідали йому голову, не даючи ні на хвилину спокою.
Орися, його єдина дочка, єдина втіха і радість, невідступне стояла йому перед очима й дивилася таким м'яким, замисленим, таким глибоко люблячим поглядом у душу, що серце старого сотника стискалося незнайомою нудьгою і щеміло незвиклим жалем.
Він заспокоював себе тільки тим, що ненадовго ж, мовляв, вони розстаються, — за кілька хвилин і побачаться, — але поруч з цією глибокою вірою виринали десь з тіні не то непрохана непевність чогось, не то бентежний страх невідомості...
— Ат, що буде, те буде, — сказав сотник, — а буде те, що бог дасть! — І, заспокоєний трохи цим афоризмом, він набив люльку і почав смоктати міцний, задурливий тютюн; але й жорстока мархотка не втишила йому нервів: турбота за Орисею все ж таки точила йому серце.
«Не віддасться вона в руки живою, о, не віддасться! — запевняв він себе. — Не таківська вона, батькова дочка! От тільки що молода, не вспіла ще призвичаїтись до смерті... Боронь боже, якщо вона прогаїть хвилину і її, голубоньку, схоплять ці бузувіри, ці пси-кровожери... Ховай боже! Адже ж не пошанують вони ані молодості її, ані вроди: назнущаються над її тілом чистим, насміються над її душею непорочною, натішаться її муками... О, захисти ж її, царице небесна, від цієї ганьби, від цього катування!»