— Не кидайте, братці, нас тут па муки! — застогнали одні.

 — Кидайте з скелі! — прохали другі.

 — Від братньої руки й смерть красна — рішили треті.

 — Ну так, славні лицарі й дорогі друзі, ми вволимо вашу останню волю, — сказав велебно сотник, — і перед вашою отвертою могилою заприсягнемося ще от у чім: коли надійде наш останній час і вцілівша жменя нас не спроможна буде боронитися проти звіра, то ми також не дамо нікого живим ііорогові в руки і вб'ємо один другого! Чи згода, панове?

 — Згода, пане отамане! Присягаємось! — шпарко відгукнулися всі.

 — Ну, тож попрощаємося з ними, — сказав сотник і поцілував першого пораненого в побілілі губи, витерши рукою очі й промовивши: — Прощавай, дорогий товаришу, не згадуй нас лихом!

 А поранений теж шепотів:

 — Пошли й вам, господи, чесну смерть та швидше зобачитися!

 Найближчі козаки поцілували ще раз підхопленого на руки товариша, а за хвилину він уже з шумом летів униз, наближаючись до смертного ліжка...

 Орися вийшла з церкви, прямуючи до околишньої вартової башти; там вона поміж лежавшим бойовим припасом знайшла цілий жмуток гноту і поклала його у фартух; потім з цією ношею вона зійшла з муру до покою хорунжого. На порозі сиділа, наче статуя, Катря, склавши на підобгатих колінах руки й схиливши безнадійно голову, обважнілу від надсильних страждань. Орися окликнула свою подругу, але остання не поворухнулась навіть, так далеко була вона в той час від цього місця.

 — Катре! — доторкнулась Орися її плеча. — Ти заснула і завмерла зовсім?

 — Чого треба? Хто прийшов? — спитала стурбовано Катря і скочила нервово на ноги.

 — Тебе мені треба, — заспокоїла її Орися, — ходімо поробимо вдвох, то, може, й на душі полегшає.

 — Куди піду? До нього?

 — Я поведу, візьми мерщій дві ліхтарні з собою, — командувала Орися.

 Катря вийшла покірно в сіни і зараз вернулась з двома засвітленими ліхтарнями.

 — Ну, одну держи, а другу дай сюди і йди за мною. Проходячи повз складниці всякої зброї під одною повіткою, Орися взяла два заступи і один дала Катрі.

 — На, неси!

 — Куди ж ми йдемо? Яму копати? Для кого? — сполохалась Катря і вся затремтіла.

 — От зараз побачиш!

 Орися підійшла до церковної огорожі, вийшла на цвинтар і почала в противолеглому кутку шукати щось межи кущами.

 — Шукай ось тут камінь! — запросила вона й подругу.

 Незабаром остання під корою наваленого пожовклого листя знайшла його.

 Після двох-трьох потужних зусиль камінь здвигнувся з місця і одним боком піднявся; трохи завалившоїся землі впало десь глибоко у відтуленому під каменем колодязі, і це в порожнечі відгукнулося довгою луною.

 Обидві подруги, сторожко ступаючи на щаблі старої драбини, приставленої до краю колодязя, спустилися на саме дно ями.

 В круглих, видовбаних у глині боках в однім місці чорніли вроблені в кам'яну оправу низенькі залізні двері. Орися піднесла до них ліхтарню і почала вставляти ключ, а Катря тремтіла вся від вогкого холоду й цікавості.

 Дзенькнув замок, і після дужого натиску Орисі й Катрі важкі двері трохи відчинилися; у відкриту чорну пащу вдарила зверху течія холодного повітря і мало не загасила ліхтарні. Пройшовши, або, ліпше сказати, пролізши через вузький і низький прохід, наші подруги спустилися в осередковий льох, що містився під самою церквою; він уявляв з себе помешкання середньої величини. Баня його піддержувалася в двох місцях товстими палями, що підпирали простягнуті вгорі дубові бантини. Праворуч у стіні чорніли ще менші залізні двері. Орися відчинила їх і освітила ліхтарнею вхід; за дверима йшли вирублені з каменю східці і заверталися вузеньким печеровим хідником наліво, вниз. По кутках головного льоху йшли низькі нори, нерівне вигинаючись і кінчаючись трохи меншими льохами, очевидячки, розміщеними під роговими вартовими баштами. В кожнім льоху навалено було стільки бочок і барил, що трудно було й повернутися, а в головнім, опріч цілої гори бочок, стояв посередині ще величезний шаплик, сповнений доверху мушкетним порохом і вкритий рядном. В льоху пахло важким духом селітри і сірки; завдяки тільки вогкості порохнява не літала в повітрі, а лежала тихо на сирій долівці, бо інакше сміливість двох відвідачок з ліхтарнями не минулася б безкарно.

 — Ну, постав, Катре, ліхтарні он туди далі, до стінки. і бери заступа, — казала Орися, — роботи багато, а часу мало.

 — Що ж треба робити? — спиталася, не зрозумівши приказу, Катря з заступом у руках.

 — От від цього шаплика треба до кожного крайнього льоху копати по рівчаку.

 — Я думала, скарби будемо копати, — закопилила губу Катря, і в її голосі почулося журне невдоволення.

 — От скінчимо мерщій цю роботу, тоді й за скарби візьмемось, — заспокоїла її з усміхом Орися.

 І подруги з подвійною пильністю взялися до роботи.

 Докопавши рівчак до бочок у першім роговім льоху, Орися збила заступом обручі з двох-трьох бочок і висипала пригоршнями з них порох, заложивши всередину гніт; потім протягла цей гніт по рівчаку до самого шаплика.

 А Катря сиділа, відпочиваючи, в осередковім льоху і нетерпляче ждала Орисю.

 Те ж саме зробила Орися і в другім роговім льоху, як і в першім, і, не спочиваючи, стала копати третій рівчак. Від надмірної напруги сил пекучі сердечні болі її непомітно німіли і мозок визволявся від бурі хвилюючих дум; одна лишень думка панувала над ним повновладно: це вспіти довести задумане діло до краю і ошарашити радіючого ворога; якесь нове шпарке почуття охопило всю її істоту, — це було солодке почуття близької помсти...