А куди поділося найсвятіше почуття турка – любов до своєї батьківщини? Хюсам добре пам’ятає колишні походи Сулеймана Пишного, коли кожний здоровий мужчина покидав родину і хату, брав зброю і йшов на війну, не питаючи про платню. Тепер же ніхто не піде воювати, поки не пошпурять мішка з дукатами. Адже коли сини забувають про матір, то вмирає вона, жебраючи, перед сусідськими порогами…

А ти, Нафісо, плачеш, що нерідний син забув про тебе…

Десь під ранок заснув Хюсам у своїй підвальній майстерні, не знаючи, що діється по той бік Босфору. Нафіса розбудила старого аж над вечір. Саме повернулася з міста. Була стривожена, настирливо трясла Хюсама за плече.

– Вставай, вставай, Хюсаме! Ти спиш і нічого не знаєш. Цієї ночі помер султан Амурат…

– Аллах акбар [46] , – схопився Хюсам. – Як, чому помер Амурат?

– Подейкують, що яничари отруїли. На бенкеті.

– Прокляття… А хто ж, хто… – старий раптом схопився за бороду, поманив пальцем дружину до себе. – Слухай, я добре знаю… О, я знаю, що є такий закон, виданий ще Магометом Завойовником, коли він узяв Кафу… Слухай, Нафісо. Ядуча кров чужинки Роксоляни витекла цієї ночі! В законі тому заповів Магомет: «Коли закінчиться мій рід, кримська династія Ґіреїв посяде престол Порти…»

– Тс-с-с! – Нафіса затулила Хюсамові рот. – Сьогодні я чула, що якогось Ґірея задушили в Дарданелльській фортеці за такі слова… Ти ж не знаєш, Ібрагіма випустили з тюрми і мають проголосити його султаном.

Хюсам замахав руками.

– Шайтан тобі плюнув на язика! Таж він придуркуватий…

– Спам’ятайся! – скрикнула Нафіса. – Ти ще на вулиці таке скажеш. Злетить слово з язика і попаде на тисячі. А яничари нишпорять і хапають тих, хто лихословить Ібрагіма.

Хюсам довго не зводив погляду з переляканої дружини, наче ждав: може, вона усміхнеться і скаже, що пожартувала? Та бачив, що їй, певно, нині не до жартів.

Сидів на міндері, опустивши голову на долоні, і думав тепер про Радісну Русинку, яку привезли колись бранкою на турецьку землю. Чи справді була вона невольницею, а потім зрадила свій народ, чи, може, вмисне прийшла, щоб отруїти своєю кров’ю османський рід? Чи то з дикої материнської ревнивості наказала вбити розумних синів Сулеймана, щоб престол дістався її синові Селіму, чи, може, вже знала наперед, що продовжувач османського роду від її плоті – виродок? Хто про це відає?.. Може, так, а може, ні. Та однаково – відплатили козаки за Байду.

Скубаючи бороду, простогнав Хюсам:

– О, як тяжко помстилася Русь!

Чи з ногайського боку йти, від Альми-ріки, де ранньою весною буяють густі трави, а влітку репає земля і свищуть вітри над заюженим степом, чи спускатися від татів [47] з блакитних лісистих гір на плато за річкою Качею – ні звідти, ні звідти не побачиш серцевини кримської землі – Бахчисарая, поки не станеш над самим краєм ущелини. Дві головаті чудернацькі скелі – з півдня Кала-асти, з півночі Топ-кая – зупинилися над кручами, йдучи одна одній назустріч. Стань на одній з них, – і перед очима відкриється панорама продовгуватого міста, що причаїлося між скелями, мов сколопендра між камінням. Воно втікає від пишноти зеленоверхого ханського палацу і хмародерних мінаретів униз, обабіч гнилої річки Чурук-су. Маленькі, загороджені каміностінням хати біжать, налізаючи одна на одну, юрмляться біля невільничого і соляного базарів, що кишать біля підніжжя Топ-каї, і, злякані галасом та зойком, розбігаються у рівний степ, молитовно припадаючи перед величними ротондами ханських усипальниць у Ескі-юрті. Угору, берегами Чурук-су, місто спинається важче. Скелі щораз ближче сходяться, стискаються, тиснуть одна на одну, заступаючи вхід до караїмської фортеці Чуфут-кале; хатки маліють, щезають, місто заривається в печери, проте вперто повзе ущелинами Маріям– і Ашлама-дере, поки врешті його спинять гори: годі!

Бахчисарая не видно й не чути, його бачать хіба тільки орли, що ширяють під задимленим небом. І ще вершник, який стоїть на скелі Топ-кая.

На скелі Топ-кая стоїть вершник у білій чалмі і жовтогарячій киреї, облитий золотом призахідного сонця. Гостра роздвоєна борода і ніс із жорстокою горбинкою вип’ялися вперед, вірлині очі вдивилися в примерклі гори. Темно-буланий румак застиг під ним, готовий до безумного стрибка у провалля.

Це калга [48] Іслам-Ґірей. Він сьогодні повернувся з Перекопу до свого палацу в Ак-мечеть [49] і тепер їде до старшого брата Беґадира Ґірей-хана доповісти йому про те, що відбудова фортеці Оp-капу закінчена. Сам їде, без почту. Кілька місяців жив відірваний від політичного життя краю – чей же мусять бути якісь новини.

Доповість Іслам-Ґірей ханові, що мури на перешийку надійні, і промовчить про те, що для цих укріплень потрібне ще й надійне військо і сміливий хан, який у руках, замість каляму [50] , вмів би міцно тримати булатного меча. Мусить промовчати і про те, що, крім Перекопу, що загороджує шлях невірним, час нарешті укріпити і південні береги, захоплені єдиновірними турками. Ніжному авторові плаксивих газелів [51] і боягузливому володареві Криму Беґадир-ханові властива ще й жорстокість. Попереджений султаном Амуратом IV, що задушив у Стамбулі непокірного Беґадирового попередника Інаєт-хана, він присягся «ні на штрих не сходити з компасного кола послуху султанові» і видати для покарання будь-кого, хто насмілиться виявити непокірність падишахові.

Мусить поки що мовчати калга Іслам-Ґірей.

Розлігся по обидва боки причаєного Бахчисарая Крим, і сняться йому ліниві сни про давню бувальщину. Кочує степом великий ногай, нащадок монголів, котрий також, як і його предки, не знає хліба, а тільки м’ясо, айран і кумис. Мандрують, переганяючи з місця на місце свої стада, Буджацька, Едікайська і Джамбулуйкська орди під проводом хойма-ханів, а їхні ашуги співають тужні билини-джири про Шамські степи біля Нерчинська, куди колись повинні повернутися ногаї. Бо так записано в заповіті Чингісхана. Ногаєві байдуже, хто в Криму при владі, йому однаково, який володар і за що накаже воювати.