День пройшов швидко, забарвлений сплеском яскравих вражень. Коли обидві жінки поверталися на хутір, у вікнах таксі роздивлялися ніч на дорозі, раптом навпроти блиснули фари машин і промайнула знайома іномарка. Ніна завмерла, боячись дихати, а Лариса спитала:

– Це був він?

Та кивнула головою:

– Напевно, приїжджав, щоб привітати.

Лариса відразу зрозуміла, навіщо була потрібна ця втеча у світ.

– Будемо вважати, що привітав.

Марію Степанівну вони застали біля дивовижного за розмірами букета червоних троянд, поруч лежала листівочка із серцем і коротким написом «З любов’ю». Господиня, побачивши, як зблідла Ніна, винувато розвела руками:

– На вулиці вони б замерзли. Квіти – це ж ще й просто квіти.

Іменинниця посміхнулась:

– Правильно зробили, Маріє Степанівно, вони ж не винні. Ну що? Будемо святкувати!

У стелю гучно вистрелила пробка, а з пляшки нестримними потоками полилося шампанське, і напруга, що висіла в повітрі, луснула дрібними бульбашками іскристого напою. Усі три весело засміялись, сміялися довго й щиро, хоча, здавалось, у жодної особливих причин на це не було. Так іноді сміються в обличчя смутку, але після цього чомусь робиться легше.

Пам’ятаю, як одного разу я забралася аж на горище інтернату. Там було невеличке вікно, мені сподобалося дивитися на землю звідти. Можливо, це була й не висота пташиного польоту, проте дуже хотілось у це вірити. Драбину й люк на горище завалили ящиками з різним мотлохом, здебільшого старими матрацами, майже такими, який був колись у мене. Ніхто з дітей не здогадувався, що між ящиками можна було пробратися й знайти таємний хід, а техпрацівниці та вихователі залишили його поза увагою. Так я й знайшла свою схованку, де могла залишатися на самоті, хай і не так довго, як хотілось, адже мою відсутність могли помітити, однак навіть півгодини було справжньою розкішшю. Незважаючи на внутрішню самотність вихованців, побути на самоті було практично неможливо, тим паче взимку. Улітку ще якось простіше, можна було заховатись у якомусь віддаленому куточку подвір’я, наприклад, у кущах бузку. Зараз навіть голі, вони утворювали нетрі, густі й непролазні, а весною все це мало розцвісти.

У той день, обережно спустившись із горища, щоб ніхто не помітив, у коридорі я випадково почула розмову двох дівчат, що навчалися в одному класі зі мною й навіть мешкали в сусідній кімнаті.

– У двадцять четверту поселили новеньку. З нею ще всіх не знайомили, тільки тих, хто живе в кімнаті. Ірина Сергіївна ніяк не може знайти нашу кралю.

– Це ти про Лариску?

– Про кого ж ще? Така горда, бо думає, що найвродливіша!

– Та ну, чудна трохи та й годі.

– Не кажи. Бачила, як вона сидить днями й дивиться на всіх звисока. Теж мені, королева! А в самої обоє батьків у тюрязі сидять.

– Правда?

– Отож. А вона корчить із себе невідомо кого. ЗЕКІВКА!

Кінця розмови я вже не дослухала, сльози підступили до горла й не давали дихати. Від образи хотілося підбігти й вдарити, прокричати, що я не така, проте натомість я тихенько прослизнула у свою двадцять четверту, впала на ліжко й лише там розплакалась, уже в подушку. Усередині пекло, ніби хтось кинув пригоршню жару й роздмухує його, щоб з’явився вогонь. Я ридала, доки вистачило сил, поступово затихла й лише тихенько схлипувала, здригаючись усім тілом. Раптом поруч почула такі самі глухі зітхання й підвела голову. Це ліжко було порожнім досить довго, майже із самого мого приїзду, що часом навіть радувало, адже таким чином інші дві дівчинки були відгороджені ним від мене чи навпаки. А тут хтось плаче на ньому.

Це була новенька, її звали Сніжана, хоча навіть натяку на холод у ній не було. Золотаве волосся її робило, скоріше, схожою на маленьке курча або жовту кульбабку навесні. Вона так само підвела очі, якось злякано подивилася на мене й знову заховала обличчя в подушку. Я не втрималась і запитала:

– Ти чого?

Вона, проковтнувши сльози, прошепотіла:

– А ти чого?

Жодна з нас на питання так і не відповіла, але плакати вдвох було вже нецікаво, і ми відірвалися від своїх подушок.

– У тебе очі червоні, – втішила я.

– У тебе теж, – констатувала сусідка.

Я запропонувала піти вмитися до ванної кімнати, вона погодилась і попросила показати, де та знаходиться. З тієї миті в мене з’явилася нарешті тут близька людина. Так почалася наша дружба. Уже через півгодини ми сиділи на ліжках одна навпроти іншої й розповідали кожна свою історію, спочатку поверхово, проте пізніше знали одна про одну практично все.

Сніжана потрапила до інтернату вперше, як і я, їй було одинадцять років, як і мені, і навіть дні народження в нас були одного дня – першого листопада. Однак на цьому наша схожість закінчувалась, оскільки всі ці роки вона жила в сім’ї, тільки справжній, де мама пекла святкові торти, тато брав із собою на риболовлю і вчив їздити на велосипеді. Усе було так, як і має бути в дитинстві, до одного страшного дня, що розмежував життя на «до» і «після».

Вони всі втрьох переходили дорогу у визначеному для цього місці, коли п’яний водій на шаленій швидкості скерував машину прямо на пішоходів. Основний удар прийняв на себе тато, інстинктивно затуливши собою свою сім’ю, тому й помер миттєво, прямо на чорно-білій смузі пішохідного переходу. Маму намагалися врятувати в реанімації, однак не встигли – відкрилася внутрішня кровотеча. Сніжана практично не постраждала, якщо можна, звичайно, так сказати. Там, у лікарні, вперше усвідомивши, що батьків нема, вона запитувала, не знаючи в кого, чому залишилась. Сиділа на ліжку біля вікна, розхитувалась, немов маятник годинника, і чекала, що ось-ось на лікарняному подвір’ї з’являться тато й мама, помахають їй рукою й нанесуть купу смачного й корисного, як робили це завжди до того, як…