Водій тієї машини вижив, назавтра був тверезий, як скло, і переляканий, однак це вже не могло повернути Сніжані батьків. Від пережитого бабусю паралізувало, а дідусь почав бачити те, чого інші не бачили, тому й потрапив у психіатричне відділення. Ось і вийшло, що Сніжана опинилася сам на сам зі своїм болем, і коли симпатична молода дівчина, що працювала психологом при лікарні, попросила його намалювати, то отримала альбомний аркуш, старанно затушований чорною фарбою. Такого кольору був тепер її світ.

Коли ж я розповіла свою історію, Сніжана замовкла й мовчала весь день, відмовляючись говорити навіть зі мною. І лише пізно вночі, коли сусідки вже спали, тихенько спитала:

– Невже таке буває?

Я кивнула. Очевидно, вона була надто дитиною, щоб допустити бодай на мить, що у світі існує таке.

– Цей світ – неправильний.

Невдовзі я привела подругу до своєї схованки, і тепер ми удвох дивилися на землю з висоти пташиного польоту. Часом приносили сюди сховані цукерки, печиво, вмощувалися на старих матрацах, затягнутих нами сюди, і розмовляли. Розмовляли про інтернат, дітей, вихователів, погоду, прочитану книгу й побачений сон, часом сміялись, іноді сумували, просто мовчали, але робили все це вже удвох.

Останнім часом у Лариси з’явилася нова розвага. Коли раніше жінка практично нікуди не виходила, то зараз, після поїздки до міста, часто відвідувала крамницю в центрі села. Для Ніни то також був знаковий день, вона знайшла в собі сили жити далі й працювати. Господар магазину був нетутешній, проте Ніну знав добре і з радістю повернув їй місце продавця.

Вона працювала через день, покупців зазвичай було небагато, а то й узагалі не було, тому Ніна сумувала серед поличок з яскравими етикетками, ось і запрошувала час від часу Ларису скласти їй компанію. Останнє значно спростило життя Марії Степанівни, адже тепер вона писала списки потрібних продуктів, а купувала їх Лариса.

У магазині було прохолодно, пахло солоною рибою й шоколадом. Для Лариси поставили стілець у кутку, так, що покупці могли побувати в магазині й навіть її не помітити. Вона вже могла спокійно дивитися на людські обличчя. Деякі з них викликали зацікавленість, деякі ж говорили за свого власника майже все, інші ж нагадували невдало змайстровану маску. Незабаром Лариса знала в обличчя практично всіх жителів села, хоча й не була знайома ближче. Ніна ж відпускала товар і вислуховувала кожного. Люди ділилися радістю й бідою, хоча про перше завжди чути було приємніше. Більшість клієнтів були старенькі люди, може, тому й радості в них були такі прості: вдалося дістати якийсь особливий сорт квітки, дзвонили діти, мають провідати на канікулах онуки. Лариса слухала й розуміла, що всі ці дрібнички і є справжньою цінністю, а все решта – суєта-суєт. От тільки щоб прийти до усвідомлення цього, потрібно було прожити довге життя.

У середу випав сніг, освіживши знову біле простирадло. До Нового року залишалося менше ніж десять днів, тому можна було сподіватись, що він долежить до свята. Лариса сиділа у своїй схованці, роздивляючись ялинкові прикраси, що завезли для сезонного продажу. Раптом хтось підійшов і, схопивши руку, міцно її стис у своїх теплих долонях. То була тітка Дуся. З очей безупинно текли сльози, та вона навіть не намагалася їх стримати.

– Дякую за онучку. Якби не Ви, Господи не доведи, що могло статися. Маринка вже майже оговталася після операції, лікарі запевняють, що прокляту хворобу вдалося зупинити. Та це ж ще не все! Коля поїхав до Каті та дочки в Київ, знайшов там роботу, він же в мене столяр – золоті руки, та головне, що оковитої в рот не бере. Я до кінця життя молитимуся за тебе, дочко, нехай здоров’я пошле міцного.

– Такого в мене вже не буде, краще – за прощення гріхів помоліться.

Старенька розгублено витерла сльози:

– А хіба ти, дитино, не свята?

– Ні, грішна.

Тієї весни бузок розцвів так шалено, що все навкруги потонуло в хмільному ароматі, від чого в небо злетіли не тільки птахи, але й люди.

Усе сталося швидко й несподівано. Був сонячний день. Сонця було так багато, що майже всі мешканці інтернату висипали на подвір’я, щоб відігрітись. Верхній одяг уже був непотрібний, і дітвора ганяла, мов окрилена. Ми зі Сніжаною теж залишили свою запилену схованку на горищі й пірнули в бузкові нетрі. Там можна було шукати квіточки з непарними пелюстками, щоб загадати бажання і з’їсти щасливу знахідку. Бузок був гіркуватий на смак, однак це не зупиняло наші мрії, тільки ось потрібну кількість пелюсточків знайти в той день ніяк не вдавалось, тому ми просто сіли на лаві й заходилися гойдати ногами.

Поруч із нами грався Андрій. Він мріяв стати пілотом або конструктором літаків, тому майстрував авіамоделі, правда, поки що тільки паперові, а потім випробовував їх, запускаючи з вікна другого поверху. Того разу, після завершення планового польоту, він спустився до нас на подвір’я й вирішив запустити літак із землі, а піднявши очі, помітив її.

– Дивіться! Леська Іванова на дах вилізла!

Усі, немов по команді, підняли голови вгору. Дівчина стояла на самому краєчку, здавалось, пальці ніг висять у повітрі. Діти заверещали, вихователі схопилися за голови, і тільки фізик, Петро Васильович, щодуху кинувся до будинку, однак не встиг. Леся розкинула руки, як це роблять птахи, щоб злетіти, міцно заплющила очі й полетіла, от тільки вниз. Глухий удар, тиша, потім крики дітей та дорослих. До тіла першими підбігли вчителі, загородивши її собою. Нас не підпустили близько, однак і без цього з’явилося відчуття, що знімається невдалий фільм жахів. Хтось побіг за медсестрою, хтось – викликати «швидку». Вона приїхала, на диво, швидко, лікарі в білих халатах швидко поклали Лесю на ноші, занесли в машину й одразу ж поїхали геть, голосно завиваючи сиреною. Андрій затис у долонях свій паперовий літак і прошепотів:

– Значить, у лікарню повезли, а не в морг.

Сніжана штовхнула його в бік:

– Не верзи дурниць.

Вихователі, ніби прокинувшись, суворо наказали розходитися по кімнатах, де навіщось почали перераховувати вихованців, неначе думали, що комусь таки вдалося полетіти звідси. Нас трусило, було страшно й хотілося говорити, говорити, щоб упевнитись, що те саме бачили й решта. За стінами ще довго було чути глухе бубоніння, ми в десятий раз переповідали одне й те саме. Особливо не спали спокійно тієї ночі старшокласники, які знали дівчину-птаха ближче.