– Ні, дівчата, все-таки якось неправильно посміхається наш директор.

Дівчата знизали плечима у відповідь, просто всі вже давно звикли, що Олег Євгенійович до жіночої статі небайдужий, тому завжди цікавився дівчатами, особливо старшокласницями. Жартівливі напівобійми, уважні погляди, багатозначні посмішки – ніби нічого серйозного, так, симпатія й любов до жіноцтва, проте іноді від такої посиленої любові робилося неприємно. Між собою ми називали його лисим ловеласом і віджартовувались у відповідь навіть тоді, коли цього найменше хотілось. А як же інакше? Директор був тут цар, Бог і остання інстанція в одній особі, вище просто не піднімаються.

Свято пройшло яскраво, ми старались, тому танець зірвав цілий шквал оплесків, на нас дивилися десятки пар захоплених очей, здавалось, ми не сходили зі сцени, а злітали. Коли конкурс завершився, до речі, наша команда виборола перше місце, для переможців і переможених була влаштована дискотека. Втомившись від гупання музики, я вислизнула на хвилинку, щоб подихати біля відчиненого вікна, і раптом почула знайомий сміх й відчула руку в себе на талії.

– А ось і моя гордість – королева танцю! Ларисо, у мене нема слів. Слухай, якщо ти не проти, давай зайдемо до мене. Я вже давно хотів поговорити стосовно твого майбутнього.

Я погодилась, адже ми звикли виконувати прохання дирекції, а тут ще й серйозно, про майбутнє. Ми йшли коридором, він не припиняв сипати компліменти, а я збентежено чекала. Чекала, коли відкривався кабінет, і нічого не зрозуміла, коли замикався на ключ уже зсередини. Світло боляче різонуло очі, але Олег Євгенійович швидко увімкнув настільну лампу й вимкнув решту.

– Ларисо, у мене ідея! Давай відсвяткуємо твій сьогоднішній виступ. Повір мені, він того вартий. Десь у мне тут шампанське було… бокали.

Я тільки встигла здригнутися від хлопку, і вже за мить шампанське іскрилось у келихах, а я спантеличено спостерігала, як бульбашки піднімаються з дна і з легким шипінням лопаються на поверхні.

– Олеже Євгенійовичу, не знаю…

Він впевнено вручив мені келиха й цокнув його своїм.

– За твій талант. Це ж лише шампанське.

Через декілька хвилин я відчула, що може зробити лише шампанське. У голові закружляли каруселі, ноги не відчувались, і страшно хотілося спати. Олег Євгенійович щедро налив ще один келих та запропонував присісти на диван. Келиха я не взяла, проте на диван сіла. Він увесь час посміхався й чомусь прицмокував язиком.

– Ларисо, ти навіть не підозрюєш, який у тобі потенціал захований, – він піднімав очі до стелі й смішно гойдав головою, – Дівчинко, ти створена для того, щоб дарувати насолоду, це – дар. Так-так, дар неба, на таке здатні лише одиниці. Повір старому дурню, я в цьому щось та тямлю.

Я намагалася сконцентруватися на його словах, щоб зрозуміти, про що це він, інстинктивно відсуваючись подалі.

– Олеже Євгенійовичу, спасибі, але я не розумію.

– Отож, не розумієш. Ким ти плануєш стати?

– Ще остаточно не вирішила.

– Ти маєш танцювати. Ти ж любиш танцювати?

Я знизала плечима:

– Люблю, але це хіба серйозна професія? Я спершу маю навчитися себе забезпечувати.

Директор загадково посміхнувся й жваво закивав головою:

– Так і я ж про це. Ти маєш жити достойно, красиво. Красу повинна оточувати краса. Те, що я тобі зараз запропоную, забезпечить не просто достойне, а красиве життя. Розумієш?

– Ні.

– Постривай, зараз покажу один запис, тільки не дивуйся, ти ж уже доросла дівчинка. Подивися до кінця, одразу можеш не відповідати, для когось потрібен час, щоб зрозуміти. Головне – не хвилюйся, просто подивись.

Я слухняно спостерігала за екраном, на якому яскраво розфарбована жінка роздягалася під те, що називалося танцем. Мене чомусь почало нудити – чи то від танцю, чи від шампанського. Я заплющила очі й попросила вимкнути. Директор поклав руку на плече так, що спітніла долоня торкалася шкіри.

– Ну-ну, дівчинко, ти просто не очікувала такого. Але по суті – це лише танець. Красива жінка красиво танцює, то чому б не показати ще й красиве тіло? Тут нема чого соромитись, це, можна сказати, мистецтво.

Він говорив усе впевненіше і все міцніше обнімав за плече, а я сиділа – мишеня перед удавом.

– Дякую, але… але все це не для мене. Можна йти?

Він різко забрав руку, посмішка сповзла, погляд похолоднішав.

– Ти, Ларисо, не поспішай, не поспішай із висновками. Подумай добре. Якщо хочеш, йди, звичайно, та розказувати комусь про нашу розмову не обов’язково. Думаю, ти сама все розумієш.

Я мовчки кивнула головою й так само мовчки рахувала секунди, доки двері нарешті не були відімкнуті. Миттєво проскочивши в них, я бігла коридором до людей, як біжать із безлюдного острова, от тільки мій острів був заселений, і той, хто там жив, за одну мить перетворився на монстра.