Усі три мовчали, питання зависло в повітрі, ніби відповіді й не потребувало. Хіба могла на нього існувати правильна відповідь?

– Я тепер не знаю, як часто бачитиму кровинку свою, втіху єдину. Оксана із собою сина залишає, хоче до столиці податися, ніби робота є і житло якесь. Хіба наїздиться сюди? Та ще й до свекрухи? Хоча, яка я тепер їй свекруха?

– Ви не переживайте так. Час пройде, рани загояться, образи забудуться, то й спілкуватися стане легше, бачитися простіше, а там хлопчик підросте й сам у всьому розбереться. Його, головне, любити треба.

Жінка з вдячністю подивилася на Ларису:

– Та хіба ж я його не люблю?! Серце б вийняла з грудей і йому вставила б, аби легше було з двома біль отой пережити.

Марія Степанівна підтримала:

– Правду дочка сказала. Дитину любити треба, тоді з Божою допомогою обійдеться все, утрясеться, залагодиться. Знаю, що важко й боляче, однак треба спокоєм та захистом дитину відігріти.

– Так далеко ж сонечко моє.

– А ти дзвони частіше, приїзди, до себе забирай, молися. Любов, моя мила, і не такі відстані долає, а ще сину не дай збайдужіти, бо батько має спілкуватися із сином, це ж син.

Гостя кивала головою і втирала солону отруту сліз, а коли йшла, то їй уже було легше. У будинку ж ще довго думали про п’ятирічного хлопчика, у якого світ розколовся навпіл, і розкололи його ті, кого він звик любити разом, а не поодинці.

Не знаю, як саме любив своїх батьків Костя – разом, поодинці й чи взагалі любив. Він ніколи не говорив про свої почуття, бо був переконаний, що справжні чоловіки цього не роблять. Його історію про розлучення батьків дізналася вже дещо пізніше від інших, таких же, як і він, безпритульних. Костя знайшов мене в брудному підвалі серед зграї голодних котів і прихистив, без жодних питань, підозр та умов. Це сталося на другий день після моєї втечі. Пам’ятаю, як відчинилися двері, почувся його голос, і всі коти, як один, дружно рвонули назустріч. Просто він іноді підгодовував їх, коли випадала нагода поділитися чимось їстівним. Дивна щедрість, а може, співчуття? Костя сам нагадував безпритульного кота, який вивчив правила життя на вулиці настільки досконало, що часом починав вірити в те, що здатен їх змінити, хоча насправді був малою її частинкою, однак лише завдяки йому я змогла протриматися там так довго.

То був інший вимір міста, зазвичай його звикли не помічати, бо так дихається легше й спиться спокійніше, однак при цьому той нікуди не зникав. А куди ж могло подітися стільки безпритульних одночасно? Зникнути? Якби. Якби художнику довелося намалювати саме це обличчя міста, то на полотні обов’язково був би зображений хтось із нас – безпритульних дітей вулиці, адже діти є всюди, навіть на дні. Нас було досить для того, щоб утворювалися стихійні групи, кожна з яких мала свою територію виживання. В одну з таких груп мене й привів Костя. Жили ми в кількох підвалах, змінюючи їх періодично, аби зменшити шанси потрапити в так звану облаву. Їх влаштовували соціальні служби разом із правоохоронними органами, однак навіть у випадку, коли когось із наших затримували, це ще зовсім не означало, що той не повертався сюди ж наступного тижня. Спочатку мені ніяк не вдавалося збагнути чому? Адже в будь-якому із соціальних закладів, куди скеровували безпритульну дитину, було те, про що тут навіть мріяти не виходило: чистий одяг, справжнє ліжко, медична допомога, вчителі й психологи. Та після одного з таких повернень тринадцятилітній Петько пояснив:

– Душно там, свободи не вистачає.

Я шоковано оглядала брудний підвал, намагаючись віднайти там бодай натяк на справжню свободу. Вулиця давала лише її ілюзію, однак для багатьох і цього було досить. Мені пощастило, якщо можна так висловитись, адже я зустріла саме Костю. Він був у нас за головного й мав парадоксальний, як для безпритульного, кодекс честі, а в поєднанні із сильною волею і впертістю все це утворювало чіткі межі, за які нікому не дозволялося виходити, бо за ними – саме дно. Щоб вижити, ми працювали: розносили свіжу пресу, прибирали вулиці та під’їзди, мили машини, чистили взуття й переносили вантажі. Нехай це були тимчасові підробітки й оплата залежала тільки від чесного слова господаря, завдяки цьому ми почувалися людьми, тоді як решта дітей вулиці вважали нас трохи схибленими.

Мені добре запам’ятався випадок із Настею Вогником. Усі її так називали за яскравий колір волосся й вогняний темперамент. І тим, і тим матінка-природа наділила дівчину аж занадто щедро, а ще вона прагнула від життя всього й одразу, проте ми все одно її любили, незважаючи на всі недоліки. Того дня Вогник повернулася збудженою, сяючи від несподіваного щастя, причиною якого був годинник – чоловічий і до непристойності дорогий. Ми намагалися здогадатись, звідки така розкіш, але коли його побачив Костя, одразу ж зблід і влаштував справжній допит. Настя вигадувала відмовки, плуталась і врешті-решт замовкла. Костя пильно подивився прямо в очі й процідив крізь зуби:

– Ти його вкрала.

Дівчина напряглась, а потім жбурнула годинника на підлогу.

– Я не крала, не крала! Я просто взяла зайве у відгодованої морди, яка дозволяє собі припалювати сигари стодоларовими банкнотами й губиться в здогадах, куди б іще подіти ті кляті гроші. Може, скажеш, що він багато втратив?

– Все одно це крадіжка. Ми не лазимо по чужих кишенях, ти ж знаєш правила. Якщо хочеться грати в такі ігри, іди звідси.

Вогник обвела присутніх поглядом і зупинила його на Кості.

– Піду. Вогник дасть собі раду. Бувай, праведнику!

І вона зникла, востаннє труснувши гривою вогняного волосся. Ми спантеличено дивилися на злощасний годинник, а він зухвало поблискував на підлозі. Гарантії відомої марки виявилися не просто красивими обіцянками, бо після удару він лежав цілісінький, навіть скло не тріснуло. Костя підібрав його й викинув у найближче відро для сміття, однак це вже не повернуло нам нашого Вогника. Після цього ніхто не наважувався порушити цю тему, особливо при Кості, хоча всім нам бракувало Насті, навіть тому, хто про почуття не звик говорити вголос. Одного разу я цілком випадково натрапила на Костю, що з жорстокою методичністю бився головою об цегляну стіну та зціплював зуби, аби не закричати. Очевидно, Вогник значила для нього значно більше, ніж просто дівчина вулиці.