– То що, я тепер можу померти від банальної нежиті?

Юні-юні очі свердлили лікаря наскрізь.

– Гіпотетично – так. Люди ж, на жаль, хворіють не тільки на нежить. Будь-який вірус, потрапивши у твій організм, не зустріне ніякого опору, розумієш?

Хлопець закліпав, якось так по-дитячому.

– Виходить, я помру?

В юних очах віддзеркалилася сивина чоловіка в білому.

– Усі помирають, синку, з тобою це теж станеться, тільки не обов’язково зараз. Може, я піду раніше, хто знає?

Юнак кинувся до палати й безутішно розплакався на руках у переляканої матері.

– Мамо, я не хочу помирати!

Вона розгублено гладила його руку, на якій синіли чіткі сліди від нескінченних голок, і шепотіла:

– Ти не помреш, синку, будеш жити, жити по-новому, і все зміниться, все буде добре.

Я затулила вуха, заплющила очі, затримала подих, а відігнати картинку не змогла. Тільки б ще раз, один-єдиний раз побачити сина – щоб благословити.

Ранок заплутався в листочках верби. Дерево стояло кучеряве від молодої зелені й само здавалося молодшим. Лариса сиділа в гойдалці, не вірячи, що це та сама верба, яка зустріла її тут восени. Вранішні промені гойдалися на довгому волоссі красуні й ненароком сповзали прямо до води, а та хапала сонце і ставала живою. Якщо напитися її прямо з долонь, може, раптом також оживеш – як у казці?

Хтось ішов стежкою до копанки. Ніна.

– От і пропажа з’явилась. Привіт.

Жінка стала поруч, обпершись на стовбур, зірвала молоду гілочку й скрутила з неї віночок. Темні очі мовчали.

– Щось сталося?

Та кивнула й опустила гілочку у воду, віночок затанцював на місці, відмовляючись іти на дно.

– Була на обстеженні.

– Ну й?…

– Красивий букет страшненьких назв, а простіше – вагітність, у кращому випадку, малоймовірна.

Скручена гілочка таки опустилася на дно, однак прозора вода зробила її ще чарівнішою, напевно, тому, що вона тепер здавалася чимось недосяжним.

– Це ж не вирок.

Жінка сумно посміхнулась:

– Дуже схоже на нього.

– Варто показатися іншим спеціалістам, існують же нові методики.

– Показувались, існують, однак на це потрібні кошти, яких у нас нема, та й ніхто не дає ніяких гарантій.

Лариса взяла Нінину руку й зазирнула в очі.

– Усе не так погано, головне – вірити.

– Вірити? Як? Ти віриш у те, що хвороба відступить?

Жінка розчинила душу навстіж.

– Мені залишилося вже просто ВІРИТИ.

У зеленій траві підстрибував руденький шматочок сонця: Рудя з усіх сил своїх чотирьох поспішав, аби встигнути першому, за ним ішла Марія Степанівна й гукала дівчат.

– Ніно, там до тебе прийшли.

На подвір’ї стояла заплакана жінка, побачивши Ніну, вона впала до ніг і заголосила.

– Що ви робите? Підніміться! Чуєте?

Гостя відірвалася від ніг і впала на дерев’яні східці ґанку. Здивований Шавко навіть гавкати перестав, а Рудя забув, що хотів наздогнати у дворі зозулясту курку.

– Дитино, ти одна можеш допомогти. Це мені кара Господня, власні діти за поріг викинули, мов непотріб. Я, дочко, з твоїм батьком полаялась, розсварилися так, що зібрала речі й поїхала в місто, а там… син із невісткою кажуть: «Іди туди, звідки прийшла, дай нам пожити, а ні – то і в будинок самотніх можна влаштуватись». Це рідну матір за квадратні метри на вулицю! Прости мене, Ніно, прости.

Ніна розгублено бігала поглядом по жінці й не могла зрозуміти, чим ця історія стосується її. Та підвелася і, вхопившись за руку, почала благати:

– Тебе він послухає, батько твій. Піди, скажи, щоб прийняв назад, молю тебе, дитино. Я вже терпітиму, мовчатиму, не дай загинути, мов собаці безрідній, до кінця днів молитимуся за тебе й діточок твоїх.

Ніна зіщулилася й обережно вивільнила руку.

– Звідки ви взяли, що батько мене послухає? Та й не варто комусь третьому в справи двох лізти.

Жінка знову кинулася до ніг і заголосила:

– Мені нема куди йти, всі документи на квартиру на сина оформила – вороття нема. А батько, він любить тебе, кається, що завинив так страшно, то й прислухається. Допоможи, донечко, благаю! В ім’я матері покійної порятуй!

Ніна здригнулася, немов від удару, відсторонилась і тихо кивнула:

– Спробую.

Через півгодини повернулася з батьком, той мовчки забрав речі, узяв під руку заплакану жінку й пішов. Вражена Ніна ще довго терла зап’ястя, на яких немов залишилися сліди від чужого благання. Марія Степанівна обійняла й завела в дім, у кімнаті підійшла до ікон, перехрестилася, а потім сказала: