Я дізналася про хворобу насамкінець, коли вже втратила надію щось зрозуміти. Геннадій Владиславович Р. переніс інфаркт. Це ж треба! У нього є серце? Ось де плівка життя відмоталася назад. Що? Не дуже веселе кіно? Ніхто не винен, адже сценарист сам, і режисер, і актор. Очевидно, там, у лікарняному ліжку, відбулася переоцінка цінностей, сталося народження іншого Р. Чому ж тоді знову фільм жахів? Усе одно це не ключ до розгадки. Істина виявилася простішою – він не міг більше мати дітей, узагалі, уже сама поява Славка була дивом, нонсенсом, даром. Дар?!! Я істерично сміялась у величезному ліжку. Хто ж дари роздає ТАК?

– Лорочко, не знаю, навіщо все це тобі, тільки подібні речі – конфіденційна інформація. Думаю, ти розумієш, що й до чого.

– Розумію, котику, і буду розумною дівчинкою.

Коли гість пішов, я дістала всі фотографії сина, довго гортала альбом і цілувала рідне личко. Звичайно, ти – дар, мій маленький, дар, тільки чий?

Уперше ми зустрілися віч-на-віч на допиті – Геннадія затримали для уточнення. Ніколи не забуду його очей, не переляканих, ні. Він дивився так, немов сил земного тяжіння раптом не стало.

– Де мій син?

– Син? Він і мій теж.

– Неправда! І ніколи не було правдою.

– Шановний, доведіть права на батьківство. Де свідоцтво про народження хлопчика? У протилежному разі Ви викрали й незаконно утримуєте неповнолітнього.

Геннадій обвів поглядом кабінет слідчого, мене й дістав папірець.

– Ось, будь ласка. Результати дослідження ДНК, а ось нове свідоцтво, у ньому вже вписаний батько.

– Почекайте, хто дозволив робити якісь аналізи? Ти ВКРАВ дитину в матері, розумієш?

Він посміхнувся прямо мені в обличчя.

– Матері, кажеш? А де була ця «мати»? І чим займалася? Будь-який суд позбавить тебе батьківських прав, тут особливо й старатися не доведеться. Краще б написала відмову одразу, тихо-мирно, і всі щасливі.

Я нахилилася до самого вуха й прошепотіла: «Не доживеш. У когось із нас хворе серце. Здогадайся з трьох спроб – у кого?»

Самовпевнена посмішка миттєво сповзла, очі забігали, а на чолі виступили прозорі крапельки поту.

– Це відкрита погроза. За таке відповідна стаття є.

Я жбурнула йому в обличчя усі папірці.

– Може, скажеш, хтось щось чув? Поверни сина, поки що я тільки прошу.

Руки трусились, однак він зібрав документи та прошипів:

– Не доживеш.

Отямилася вже на цвинтарі серед довжелезних рядів надгробків. Могили, могили, могили – царство мертвих посеред світу живих. Дивно. Чотири троянди лягли на свіжу могилу.

– Я обов’язково поверну нашого хлопчика, поверну за будь-яку ціну.

Могила мовчала, мертві не вміють говорити по-іншому, однак я точно знала, що Тамара Павлівна вірить і чекає – навіть там.

Ніна приїхала раптово й так само спонтанно запросила до себе в гості.

– Ларисо, Маріє Степанівно, я у вас, можна сказати, живу, а ви жодного разу в мене не були. Збирайтесь. Сергій закине, а потім помчить знову по справах, ну й нічого – влаштуємо дівчачі посиденьки.

Марія Степанівна дивилася на жінку й посміхалась, можливо, бачила щось нове?

– Ти, Ларисо, їдь, а я до Федора Павловича навідаюсь, якісь сни дивні сняться останнім часом. Та що це я? Ви не зважайте на балачки старої, повеселіться так, як годиться.

Рудя грайливо падав у ноги, немов просився, щоб його теж забрали із собою.

– Ні, пустунчику. Ще замалий для таких поїздок, сиди вдома.

Сергій усю дорогу жартував. Лариса мимоволі ловила його очі на Ніні, та теж посміхалась і сварилася жартома. Здається, ці двоє – щасливі, можливо, тому так хороше бути поруч, ніби торкаєшся чогось теплого-теплого. Очевидно, щастя тепле на дотик. Навіть чуже.

Місто заблимало вдалині і швидко наскочило – будинки, будинки, будинки, і в кожному люди, багато людей. Лариса спокійно роздивлялася з вікна машини обличчя випадкових перехожих: жінок, чоловіків, стареньких, дітей.

– Ларисо, ти не помітила, скільки на вулицях немовлят? Самі дитячі коляски.

Сергій засміявся:

– Може, ще скажеш – демографічний вибух? Ми просто померлих не бачимо.

– Тьху на тебе! І лізе таке в голову…

Лариса подивилась у вікно знову. Померлих там точно нема, зате дітей побільшало, хоча… Можливо, тому що на них акцентували увагу?

– Ось і наш будинок. Ласкаво просимо. Тільки в магазин забіжимо, треба тортик купити.

Квартира вразила сумішшю чоловіка, що жив тут роками, і жінки, яка тільки переступила поріг, однак уже встигла залишити слід.