Ірена справді нагадувала Оксані Снігову королеву, тому що говорила про начебто прості життєві речі, які, очевидно, мали б розчулити Оксану, дещо пафосно. І побачені нещодавно сльози на обличчі Ірени здавалися навіть витвором уяви. От зараз очі наче дивляться на Оксану і разом з тим — поза нею.

Тим часом жінка продовжувала — повільно і чітко, наче зважувала кожне сказане слово:

— Так, у нас народився синок, очевидно, вам вже повідомили про те, що він прожив коротке життя — лише шістнадцять літ.

Ірена запитально подивилася на Оксану. Оксана гойднула головою, пригадавши розповідь Сигізмунда про старшого сина та про його страшну хворобу, яка забрала дитину на той світ.

— І, очевидно, вам повідомили, що він помер від невиліковної хвороби?

Оксана ще раз ствердно кивнула головою.

— Це стало страшним потрясінням і для мене, і для чоловіка. Едичок був не простою дитиною, а справжнім генієм — довершеним у всьому. І як би я не любила Владиславчика, розумію: йому ніколи не стати таким, як його старший брат, бо народила його надто пізно. В такому віці взагалі рідко народжують і майже ніколи не народжують геніїв, хоча мені це майже вдалося. Боже — тільки шістнадцять років! Так мало, і таке лихо. Авжеж, дівчино, вам сказали правду. Мій янгол помер від невиліковної хвороби, однак це не лейкемія. Це набагато гірше. — В Ірени раптом задрижав голос, і вона тремтячою рукою потягнулася до горнятка з чаєм. Рука трусилася помітно, і вона навіть трохи розхлюпала чай. — Невиліковна хвороба, проти якої немає ліків. Навіть лейкемію можна побороти, а ось це лихо — нізащо. Тож коли з’явилися в полі зору нашої родини ви, дівчино, я заприсяглася, що зроблю все від мене залежне, щоб та хвороба не зачепила другу мою дитину. Бо ви так нагадуєте ту пройдисвітку. О, Господи! Не вберегла, не вберегла…

Жінка потяглася до сумки, витягла з неї вже знайому білосніжну хустинку та приклала її до очей.

— Господи, Ірено Георгіївно, що ви таке говорите? Я абсолютно здорова, запевняю вас. Вашому сину анічогісінько не загрожує. — Оксана дивилася на жінку як на божевільну. Що та верзе, невже й справді материнська ненависть до невістки така сильна, що зробила з її свекрухи навіжену?

— Я знаю, що ти фізично здорова, дівчино. Бо ти, на жаль, лише збудник, тобто розповсюджувач тієї хвороби. Та хвороба забрала мого старшого і ось тепер прийшла за Владичком. Ця хвороба безжалісна. Її ви називаєте збочено коханням, я ж — найвищою фазою божевілля, бо хіба може людина при здоровому глузді, нормально вихована людина, з довершеним генетичним тисячолітнім паспортом, бути адекватною, коли рідну матір ставить на найнижчий щабель в порівнянні з якоюсь зайдою, без освіти, без належного аристократичного виховання, без історії за плечима? Хіба це не хвороба? Едуардик у шістнадцять років захворів. Він, він…

Ірену знову почало трусити, і вона, потягнувшись за чаєм, ледве не впустила його на підлогу. Потім закрила очі, притулила до них хустинку і так просиділа деякий час.

Не відкриваючи очей, вона прошепотіла:

— Едуардик покінчив із собою через ту пихату задрипанку, через ту… Я не могла йому дозволити в шістнадцять літ занапастити своє майбутнє, всі перспективи, які лягали до його ніг, не могла… А він, він… Невдячний, невдячний…

Ірена вхопилася руками за серце, не відкриваючи очі, вона потягнулася вкотре до сумочки, доволі швидко витягла з неї велику білу пігулку та кинула собі до рота.

Оксана від почутого сиділа мов пришпилена до свого місця, не рухаючись. Жінка навпроти здавалася бридкою ропухою, нічого, крім огиди, дівчина до неї не відчувала, і все більше їй робилося шкода Влада. Цікаво, що таке Ірена наговорювала на неї синові, щоб «вилікувати»? І дівчина не втерпіла:

— А ви, Ірено Георгіївно, невже нікого ніколи не кохали, свого чоловіка наприклад? Чи, може, це так швидко забулося?

Слова Оксани наче привели до тями жінку:

— Кохання? О, ні! Тільки не це — спорідненість душ, інтересів, виховання, добре ставлення одне до одного, однакове поривання душ, поєднання аристократичних родин! Так, я у свій час мала великий вибір наречених, однак Сигізмундик дав усім фору — найблагородніші наміри та гени, історія його родини чи не давніша за історію моєї, тож поєднання таких двох величних родин — то грандіозне надбання для наступних поколінь…

Оксана несподівано різко обірвала Ірену, бо вже напам’ять знала знайому тираду про аристократичність і благородні гени родини свого чоловіка:

— А що ви від мене хочете? Я віддаю вам вашого смертельно хворого на кохання сина і не претендую ні на ваші гени, ні на вашу золоту клітку. Ви ж ненавидите мене всіма фібрами душі, як самі ж любите говорити.

Ірена враз стала такою ж розгубленою, як і тоді, коли дістала хустинку із сумки, очі з крижаних стали вологими:

— Будь ласка, дівчино, не покидай мого сина. Одного я вже втратила, будь ласка, не йди. Він без тебе загине, він такий вразливий. Хочеш, я благатиму навколішки?

Раптом Ірина схопилася зі свого місця і кинулася до Оксани, впала перед тою на коліна.

Оксана перелякано дивилася на той цирк, який її свекруха щойно влаштувала:

— Встаньте, Ірено Георгіївно, негайно встаньте. Ви перечиталися книжок. Не принижуйтеся, будь ласка.

Оксана розгублено дивилася, як похнюплена та знічена своїм вчинком Ірена похапцем піднімається з підлоги і всідається навпроти. Цього разу голова опущена, навіть рамена не випнуті догори, як зазвичай. Жінка наче змаліла. Оксана трохи винувато встала з оббитого червоним оксамитом крісла:

— Я мушу подумати. Передайте Владові, що ми маємо з ним дещо обговорити. Коли буде готовий — нехай прийде.

Ірена, не підводячи голову, ствердно кивнула головою.

— До побачення, хоча ліпше було б сказати: прощайте. Але, як каже мій тато, ніколи не кажи «ніколи». Тому до побачення, Ірено Георгіївно.

Оксана зробила в бік виходу декілька кроків і, наче щось згадавши, раптом озирнулася:

— І ще одне, Брех Ірено Георгіївно. Не називайте мене більше «дівчино». У мене є ім’я.