— То сталося не враз, — промовила сумно Оксана. — Нічого в тому світі легко не дається. За все слід боротися — і за щастя, і за волю, і за кохання.

— Кохання? Оксанко, ти про що? — Сашко враз сполохано подивився на дівчину. — Оксаночко, що з тобою? У тебе все гаразд?

Ні, у неї не все гаразд. Але хіба зараз це важливо? Вона через силу посміхнулася та махнула рукою. Той помах нагадав Сашкові скривджене крило підбитої чайки. Він не розпитував ні про що. Бачив — Оксані й так сутужно, а тому продовжував переповідати їй останні новини, щоб якось відволікти від сумних думок. Пес Кудлай, який лежав поруч, поклавши морду на лапи, здається, уважно слухав розмову цих двох і раз по раз жалібно скавчав.

Середа 17 жовтня. Що там казав Сашко? Засідання сесії транслюють на вулицю. Про яку таку совість говорить той пан, думає собі Оксана, — в того, хто вважає, ніби упіймав Бога за бороду і сам вже є майже Богом? Страх — ось найважливіший двигун, який може щось зрушити всередині їхніх душ. Але не совість. «Совісних людей в політику не пускає совість», — каже її тато. І вона йому вірить.

Такими щасливими Оксана пам’ятатиме своїх майданних друзів завжди. Минуть роки, багато чого зміниться в її житті, в житті кожного, хто був на тому майдані в жовтні 1990 року, в житті її країни, однак ніколи з пам’яті не зітруться ані щира надія, яка вела їх тоді за руку, ані велика віра у свою щасливу зорю, бо правда перемагає попри все. Хоча згодом з’ясується, що все зовсім не так.

Так, у той день відбувся великий фарс, тому що ті, хто пропонував студентам здатися, і ті, хто погрожував, і ті, хто проклинав, і ті, що ще вчора готові були, не мигнувши оком, переступити через мертві тіла дітей, — відступили. Фарисейство — не пережиток минулого, а будні для таких людей.

І все ж завжди з трепетом Оксана згадуватиме той майдан, який для себе назве майданом любові до правди, котра буває лише одна справжня, і цього разу вона стояла пліч-о-пліч із тими, хто хотів, щоб вона перемогла.

Радість, велике натхнення рухало тоді Майданом. Хто б не був тим митцем, що витворив те дійство, яке зворохобило сонне царство, але він напевне знав, що робить. Бо, штовхнувши з місця жовтневим майданом машину, яка зветься Україна, хтось випхав її з застійного болота примарної стабільності. Гидке те слово — «стабільність», бо в болоті також присутня стабільність, однак болото не перестає тхнути болотом. Так, рух вперед. Куди? Тоді думалося — до світла, волі, щастя, тоді про це мріялося і, здається, разом з молодим юним майданом про це мріяв сам Господь. Бо увечері, в середу, на тоді ще площі Жовтневої революції служили молебень. Кожен молився, як умів, хто правильними молитвами, канонічними чи що, хто своїми словами, щиро зліпленими докупи. І раптом у чистому блакитному небі з’явилася блискуча срібляста куля. Її бачили усі. Куля повільно рухалась в одному напрямку, наче по прямій лінії.

— Сашо, глянь! Око Боже, — щасливо прошепотіла Оксана.

— В Україні все буде гаразд. Ось побачите! — І Сашко радісно заусміхався сам до себе, і до Оксани, і до всіх, хто сидів чи стояв поруч. — Бо хтось там, — і хлопець тицьнув пальцем у небо, — пильно стереже її.

Оксана пригорнулася до Сашка, ніжно поцілувала його в губи і прошепотіла йому на вухо:

— Ангели не сплять, мій любий Пансо, ніколи. Ніколи.

А вранці вони проводжали Сашка додому. Так, вони — пес Кудлай і Оксана. Хтось із симпатиків голодуючих охоче погодився підкинути хлопця до Луцька, бо їхав у той бік у відрядження.

Довго стояли мовчки, тримаючись за руки, дивилися одне одному в очі й німували. Пес лизав руки, то одному, то другому. То було дивним, бо вважався донедавна дуже гордим і ніколи цього не робив, ні з ким. Оксана відчувала мокрі теплі доторки Кудлая на своїх пальцях та пальцях Сашка. І чого у ній все так намішано? А хто тобі в цьому винен, мала? Тільки ти сама. Рояться, сперечаються думки. Її зустрічають сумні очі Сашка, питально зазирають в душу. Вона йому майже все розповіла і про свекруху, і про дитину. Вона знає, що він хвилюється через неї, тому що… Хай без «тому що», бо це вже забагато на один раз. От вчора навіть захотілося все лишити в отому столичному місті та разом з Сашком чкурнути додому, де ти можеш бути собою, де немає золочених канделябрів, крижаних очей, де небо завжди низьке і глибоке, а річка маленька і бездонна, де ти завжди — то ти, де… Стоп. Ти носиш дитину і вже не відповідаєш лишень за себе, і то початок іншої історії, вже не тільки твоєї.

На німе Сашкове запитання винувато стенула плечима:

— Я залишаюся. Дитині потрібен батько, сім’я. Будь щасливий!

— Лікарю! Благаю, врятуйте мою донечку, вона не дихає. Врятуйте!

…

Сашко сьогодні чергував у лікарні. Ця ніч видалася спокійною. Хіба що в пацієнта з третьої палати піднялася температура, тому довелося прописати йому крапельницю. Новенька медсестричка, Леся, здається, вкотре наплутала з ліками, завтра він з нею серйозно порозмовляє. З таким ставленням до роботи ліпше тут не працювати, але що поробиш — на маленькі зарплати медсестер не дуже великий попит, точніше жодного. От мох і болото множаться.