Враз пес зірвався на ноги і кинувся бігти в сторону парку. Через метрів десять зупинився, два рази гавкнув, наче кликав за собою. Сашко здивовано стенув плечима. Собака повернувся назад, оббіг навколо Олександра, знову віддалився на декілька метрів і гавкнув. Пес таки його кудись запрошував. Сашко рушив за ним, сам не розуміючи чому. Можливо, хотів відчути себе трішки божевільним. Собака відбігав, зупинявся, гавкав, крутив головою, показуючи мордою поперед себе, і знову біг.

От і парк. Сніжно і тихо-тихо тут. Дивна пара простує незайманим простором, лишаючи на ньому сліди, що їх за кілька хвилин замете сніговим віником зима. Вже чути десь неподалік ніжний шепіт Стирки, яка попри сніг чи дощ завжди з однаковою впертістю несе свої води. Он видніється міст Скупого кохання. Під однооким ліхтарем проглядають вкриті білим його поруччя. І враз собака на мосту зупиняється біля снігової кучугури, тоді стає на ту купу передніми лапами, розгрібаючи сніг та гавкаючи. А там зовсім і не сніг, а…

Сашко кидається чимдуж до собаки, вірніше до тієї купки, що лежить на мосту. Господи, пес привів його до людини, яка просто замерзає на мості посеред ночі та посеред зими. Видно, втратила свідомість, бо ж собаці не вдалося його чи її розбудити своїм гавканням. Сашко стає навколішки, струшуючи своїми теплими руками з бузкової куртки сніг. Навпомацки намацує руку людини. Рука холоднюща. З її розмірів та тендітності розуміє — жіноча.

— Тільки не мертва, ні! Будь живою, будь ласка, будь живою! — Він весь мов струна, руки — надчуттєвий механізм.

Пульс, де пульс? Слава Богу, намацав. Є, ледь-ледь чутний, правда. Олександр скидає з себе пальто, залишаючись в халаті, накриває ним жінку. Кладе обережно ношу собі на руки і, пригортаючи безвладне тіло, — може, так хоч трішки він його зігріє, — швидко несе в бік лікарні. Шапка сповзла жінці не тільки на очі, закриваючи навіть губи, голова відкинулася назад. Сашко затримується на мить, поправляє руку під головою жінки, притуляє її міцніше до себе і… Торопіє… Запах, ледь-ледь чутний запах любистку та вітру, запах, який він не сплутає з жодним іншим. Так пахнути може тільки вона. Але цього не може бути. Чи може? Зупиняється під ліхтарем, квапливо поправляє на голові жінки шапку, відкриваються знайомі кутики уст, зажурено підняті вгору, кирпатий носик, завжди гордо задивлений в небо, заплющені Оксанині очі, наполохані вії ледь помітно тремтять. І Сашко просто зривається на біг, міцно тримаючи в руках та притискаючи до себе найціннішу у світі ношу.

— Вона буде жити, жити, жити, — переконує сам себе, переконує тих, що вгорі, говорить світові.

Далі все робив, як на автоматі, — перша допомога при переохолодженні. Обмороження, слава Богу, не було. Собака встиг вчасно…

Оксана лежала під крапельницею — жива, але непритомна. Вже ранок, а вона ніяк не приходить до тями. Сашко відчуває майже інтуїтивно, що тут справа не тільки в переохолодженні, ще щось не так. Оксанка виглядає геть змарнілою та виснаженою. Наче якийсь паразит висмоктав з неї сили і все ще живе усередині, бо як по-іншому можна зрозуміти оте змучене зболене тіло, що лежить навпроти нього? Та найгіршим видається те, що воно геть чисто не бореться з тим, що вбиває його, а наче навпаки — здалося остаточно.

Попросив сестричку зателефонувати Оксаниним рідним: і чоловік, і мати, і донька мають знати, де зникла жінка. Напевне, хвилюються і переживають. Сашко тримає Оксану за руку, майже не зводить погляду з її змарнілого личка. Що вона робила посеред зими о четвертій годині ранку на мості Скупого кохання? Здогад впивається голкою в свідомість, проштрикує її…

Раптом двері палати надто різко відчиняються. Сашко озирається. На порозі захекана та розпатлана нова санітарочка, подруга продавчині Маші. Зелені очі дивляться перелякано, вона на якусь мить замирає, наче приголомшена побаченим, а потім стрімголов кидається до Оксани:

— Мамо, матусенько, ріднесенька, що ж ти накоїла? Хіба ж так можна?

Сашко не зупиняє її. Вслід за Мар’яною в кімнату зазирає трохи перелякана медсестра Люба:

— Олександре Петровичу, я не винна, я казала, що не можна, а вона…

Чоловік притуляє палець до губ, рукою дає зрозуміти, що все гаразд, і просить медсестру зачинити двері.

Відходить убік і дивиться, як Оксанина донька плаче біля матері. Нехай, нехай, вони ще поговорять, нехай поплаче.

Коли Мар’янка врешті виплакалася та трішки заспокоїлася, Сашко наважився заговорити.

— З вашою мамою буде все гаразд, Мар’янко. Вона трохи замерзла, але не обморозилася, лише переохолодження. Їй потрібен сон, щоб відновити сили, і вона прокинеться.

Мар’янка повернула до нього голову. Очі досі повні сліз, хоча дівчина щосили заштовхує їх досередини. Олександр сказав щось таке, що її сполохало. О, той знайомий блиск в очах!

— Гаразд, буде гаразд? Ніколи вже нічого не буде добре. Чуєте, ніколи. — Вона не кричала, лишень шепотіла, тому що поруч лежала її мати і вона не сміла турбувати її своїм криком.

Дівчина шипіла, мов ранена лебідка, до якої підбирається щось грізне, готове її щомиті схопити. І те щось зараз стояло в цій кімнаті і, певно, щирило свої гострі зуби. Бачила його хіба що Оксана, а її донька і Сашко лише відчували присутність чужинця, холодного і безжального ворога.

Мар’яна рвучко відпустила руку матері, погладила її по голові, поцілувала в щоку і підійшла до Сашка. Дівчина витягнула з кишені вчетверо складений пом’ятий аркуш паперу і простягнула його лікарю.

— Читайте. Вам можна. Вона вас любила, і тому — вам можна…