Від почутого Сашка запекло всередині. Любила його, і донька про це так буденно каже.

Він розгорнув аркуш, не думаючи про те, що у нього тремтять руки, що він зараз швидше схожий на школяра з минулого, який сором’язливо бігав слідком за Оксаною, тягнучи її портфелика, ніж на впевненого у собі завідувача хірургічним відділенням районної лікарні.

Поки читав записку, намагаючись зрозуміти написане, Мар’янка запитала:

— Вона так ще довго проспить?

— Декілька годин, думаю, — розгублено відповів чоловік, шокований прочитаним.

— Тоді ми маємо з вами поговорити, Олександре Петровичу… І про записку також.

Отак воно й бігло, її столичне життя, — змінним темпом, то трамплінами, інколи надто дрімучими перелогами, інколи навпаки — все видавалося бездумно простим і через це мусила бути готовою, бо за черговим поворотом обов’язково чекатиме щось несподіване.

Взаємини з Брехами залишалися напруженими — на відстані пострілу, тобто, як на дуелі, ніхто не знав, хто першим вистрілить, бо… справа залишалася в дрібничці — скомандувати: «Плі!»

Донька щоденно, щохвилинно тішила усіх своєю непосидючістю. Щасливі батьки — щаслива й дитина. І от коли Мар’янці виповнилося два рочки і її можна було віддати в садочок, Оксана повернулася з академвідпустки, для того щоб дозахистити диплом. Звичайно, доволі успішно захистилася і не тямила себе від радості, тому що відразу ж знайшла собі вимріяну вчительську роботу.

Те, що «дорогенька» невісточка не хоче вступати до університетської аспірантури, було для Брехів мов грім серед ясного неба. «Нечувано, хіба так можна зневажати чоловіка та всю його родину? Я наче відчувала — вона таки щось утне», — те, чого очікувала Ірена Георгіївна, сталося. Свекруха, здається, навіть зраділа тій бучі, що зчинилася тоді.

«Та ми для неї… та ми для вас… а вона…»

А Оксана завжди мріяла про школу… І ні прохання, ні благання, ні навіть погрози не вплинули на її рішення. Тривіальний вчитель української мови та літератури — це звучало для носія прізвища Брехів наче вирок. Оксана ж ніяк втямити не могла: як аспірантура може допомогти їй стати добрим вчителем, таким хоча б, як бабуня Сашка — Василина Степанівна, яку поважають і пам’ятають досі всі, кого вона вчила? Утім, це вже найвищий пілотаж. Чи, бодай, спробувати бути схожою на Свєтку-канфєтку (Світлану Михайлівну, вчительку української мови та літератури в її рідній школі), нехай трохи навіжену й одержиму в своїй любові до Гоголя та Лесі Українки, але справжню і таку, яку досі люблять і цінують? Та, очевидно, тут не йшлося ані про любов до власної справи, яку слід робити гідно, ані про мрії Оксани. У Брехів була власна філософія, незрозуміла Оксані.

— То все вона на зло робить. Чи ти, синку, не бачиш, кого взяв собі за дружину? — верещала Ірена Георгіївна (Влад давно вже не заходив до батьківського дому, тому дім охоче «прийшов» до нього). — Де ж це бачено! Господи, та з нас усі сміятимуться, і так поза спиною з нашої невістки не кпить хіба що ледачий.

І от коли Сигізмунду Владиславовичу майже вдалося переконати норовливу невістку вступати на заочний до аспірантури, а паралельно працювати вчителем у звичайній школі, Полінка переповіла Оксані те, про що говорять за зачиненими дверима в проректора, поза спиною невістки. Звісно, Оксана розуміла, що Поліна всього не переповідає, жаліючи її, але й цього вистачило, щоб вона розлютилася. Брехи ніколи не заспокояться.

От Оксана й запручалася та «передумала» вступати до аспірантури. Що тут почалося — благання, вмовляння, навіть погрози. Нічого не допомагало. Тільки-но то все якось майже вгамувалося, Оксана сказала, що вона подумає, може, в наступному році, з’явилася нова напасть — невістка не хоче йти працювати в елітну школу, в якій для неї спеціально «зробили місце». Найелітніша школа столиці, де немає важких підлітків, де зібрано найліпші вчительські кадри України, де навчаються найобдарованіші діти, куди просто так не приймають ні на роботу, ні на навчання.

Владислав, підбитий розмовами і наполяганнями матері, виставив дружині ультиматум — або аспірантура, або він додому не повернеться. І пішов жити до батьків на тиждень.

Рішення Оксана приймала імпульсивно. Попросила Полінку посидіти з донькою, а сама за один день зібрала всі підписи під обхідним листом, забрала з універу документи та купила на вокзалі квиток — додому, в один бік.

Якби вона тоді зуміла поїхати-утекти-забратися подалі від Брехів, усе напевно склалося б по-іншому — краще чи гірше, про це ніколи не дізнаєшся, однак по-іншому — достеменно.

Та Полінці ця гарячкувата імпульсивність подруги здалася аж надто жорстокою, і вона в останній момент попередила Влада про плани дружини, тому що вона любила її, тому що вона любила маленьку Мар’янку, якій без татка буде жити сутужно, вона ж бо знає, як це, з власного досвіду, і тому що Поля вважала Влада Бреха ліпшим від його батька і достойним щастя. Як би там не було, та на пероні Оксанку чекав Влад з величезним букетом, навіть не букетом — оберемком червоних троянд. Він просив пробачення, потім ніжно цілував малу, яка скучила за татком, бо не бачила того вже тиждень, і не хотіла злазити з його рук. Оксана повернулась тоді назад у свою київську квартирку на Оболоні, але більше ніхто ні разу, принаймні в очі, не дорікнув їй ні вчительством, ні аспірантурою.