Незабаром розійшовся поголос, і люди дедалі частіше спиналися нагору, щоб відвідати крамничку, де винайшли щось нове у старому ремеслі. Відкрилися й інші крамнички, де подавали чай у кришталі, але вони не були на горі, тож справи там йшли абияк.

Невдовзі Торговець найняв ще двох робітників. Крім кришталю, він почав завозити різні сорти чаю, і його крамничку щодня заповнювали чоловіки й жінки, спраглі чогось нового.

Так минуло півроку.

Юнак прокинувся ще вдосвіта. Відколи він опинився на африканському континенті, пройшло вже одинадцять місяців і дев’ять днів.

Він вбрався в арабський одяг з білого полотна, придбаний спеціально для цього дня. Голову покрив хустиною, закріпивши її стрічкою з верблюдячої шкіри. Взувся в нові сандалі й безшумно зійшов по сходах.

Місто ще спало. Він зробив собі сніданок і випив гарячого чаю з кришталевої чари. Тоді сів на осонні під дверима й закурив кальян.

Мовчки курив, не думаючи ні про що, тільки прислухався до шелестіння вітру, який доносив сюди запах пустелі. Покуривши, засунув руку до кишені і деякий час розглядав те, що витяг звідти.

Це була груба пачка грошей. Достатньо, щоб купити сто двадцять овець, зворотний квиток і ліцензію на торгівлю товарами з Африки.

Він терпляче чекав, коли старий прокинеться й відчинить крамничку. Тоді налаштувався разом з ним попити ще трохи чаю.

— Сьогодні я від’їжджаю, — сказав юнак. — У мене є гроші, щоб купити овець. А у вас є гроші, щоб відправитись до Мекки.

Старий не відповів нічого.

— Поблагословіть мене, — попросив юнак. — Ви допомогли мені.

Старий мовчки готував собі чай. Тоді обернувся до хлопця.

— Я вдячний тобі, — сказав він. — Ти вклав у мою крамничку душу. Але ти знаєш, що я не поїду до Мекки. І ще ти знаєш, що не вернешся до своїх овець.

— Хто вам сказав? — вигукнув вражено юнак.

— Мактуб,— відповів старий Торговець Кришталем.

І поблагословив юнака.

Юнак пішов до кімнати спакувати речі. Вийшли три повні торби. Вже виходячи, помітив у кутку свою стару вівчарську торбину. Вона лежала там зібгана, й він про неї цілком забув. Коли витяг звідти кожушину, щоб віддати комусь на вулиці, на долівку випали два камінці: Урім і Туммім.

Юнак згадав старого короля і здивувався, що давно вже про нього не думав. Увесь цей рік він тільки те й робив, що працював, аби заощадити грошей і повернутися до Іспанії з гордо піднятою головою.

«Ніколи не зраджуй мрій», — казав старий король. «Навчися читати знаки».

Юнак підняв із долівки Уріма з Туммімом і знову відчув поруч старого короля. Цілий рік він віддав тяжкій праці, а тепер знаки засвідчили, що пора в дорогу.

«Я вертаюся до того, з чого починав», — подумав юнак. «Хоча вівці й не навчили мене розмовляти по-арабському».

Проте вівці навчили його одну важливу річ: є мова у світі, зрозуміла для всіх, мова, до якої вдавався юнак у своїх спробах поліпшити крамничку. Це мова завзяття, коли все робиться з любов’ю й охотою, коли шукаєш те, чого прагнеш і у що віриш. Танжер вже не був йому чужим, і він відчував, що тепер, підкоривши це місто, він зможе підкорити світ.

«Коли чогось прагнеш, цілий Всесвіт змовляється, щоб допомогти», — казав старий король.

Але старий король не сказав нічого про грабіжників, про безкраї пустелі, про людей, які мають та не хочуть здійснити мрії. Старий король не сказав, що Піраміди — звичайна купа каміння, яку будь-хто може наскладати в себе на подвір’ї. І ще він забув сказати, що, маючи за що купити більшу отару, ти зобов’язаний її купити.

Юнак спакував стару вівчарську торбину разом з іншими речами. Зійшов по сходах; старий обслуговував пару якихось іноземців, а двійко інших покупців походжали собі, попиваючи чай з кришталевих чар. Як на таку ранню пору, відвідувачів було більше ніж звичайно. Він вперше помітив, що волосся в Торговця Кришталем чи не таке ж, як і в старого короля. Йому пригадалася посмішка цукерника — того першого дня в Танжері, коли він був голодним та безпритульним: вона теж була схожа на посмішку старого короля.

«Так ніби він тут побував, залишивши по собі сліди», — подумав юнак. «Але ніхто з них ніколи його не бачив. Хоча він казав, що завжди виникає перед тими, хто живе своєю Леґендою».

Він вийшов, не попрощавшись з Торговцем. Боявся, що розплачеться перед чужими людьми. Але знав, що згадуватиме з тугою цей час і все, що навчився тут доброго. Тепер він певний себе й готовий підкоряти світ.

«Я вертаюсь до рідних полів, де знову пастиму овець». Не відчував радості від цього рішення. Цілий рік він працював, щоб здійснити мрію, а тепер з кожною хвилиною вона втрачала значення. Може, це не його мрія?