Ззаду мене — трохи віддаля, ніби він стояв не за якихось п’ять футів, а за п’ятнадцять ярдів — долетів голос Ела:

— Заплющ очі, друже, так буде легше.

Щойно я це зробив, умент зникло сенсорне збурення. Відчуття було таке, наче в мене виправилась косоокість. Чи, мабуть, точнішим порівнянням буде — ніби я одягнув спеціальні окуляри в 3-D кінотеатрі. Я посунув уперед праву ступню і спустився ще на одну сходинку. Там таки булисходинки, з відімкнутим зором моє тіло не мало щодо цього сумнівів.

— Ще дві, і можеш розплющити очі, — промовив Ел. Голос його долинув ще більш звіддалік, ніж до того. Не від дверей комори, а з іншого кінця харчевні.

Крок униз лівою ступнею. Знову правою, і раптом у мене щось наче луснуло в голові, точно як ото буває, коли летиш у літаку і раптом змінюється тиск. Темне поле моїх заплющених повік перетворилося на червоне, а шкіра відчула тепло. Сонячне світло. Жодних сумнівів щодо цього. А той сірчаний дух погустішав, пересунувшись по шкалі нюхових відчуттів від ледь присутнього до активно неприємного. І щодо цього також не виникло жодних сумнівів.

Я стояв уже не в коморі. Я взагалі перебував поза харчевнею Ела. Хоча й не існувало дверей з комори у зовнішній світ, я опинивсянадворі. На подвір’ї. Але воно більше не було вимощеним цеглою і його не оточували інші торгівельні заклади. Я стояв на брудному, потрісканому бетоні. Кілька величезних металевих контейнерів стояли проти глухої білої стіни, де мусила б міститися крамниця «Твої Мейнські одяганки». Вони були доверху чимсь заповнені й накриті великими, мов вітрила, джутовими ряднами.

Я обернувся, щоб подивитися на великий сріблястий трейлер, у якому містилася харчевня Ела, але трейлер зник.

Цим місцем мусило бути неоглядне, наче з якогось роману Діккенса, одоробало шерстеткацької фабрики Ворумбо, і фабрика ця працювала на повний хід. Я чув гуркіт фарбувальних і сушильних машин, шух-ШВАХ, шух-ШВАХвеличезних шерстеткацьких верстатів, котрі колись займали весь другий поверх (у крихітному музейчику Лізбонського історичного товариства на Верхній Мейн-стрит я бачив фотографії тих машин, біля яких поралися жінки у хусточках і комбінезонах). Білувато-сірий дим курився з трьох високих коминів, котрі потім завалилися під час великої бурі наприкінці вісімдесятих.

Я стояв біля великої, пофарбованої зеленим будівлі у формі куба — це й є сушарня, вирішив я. Вона займала половину подвір’я і височіла футів на двадцять. Я щойно зійшов сюди сходами, але тепер там не було жодних сходів. Шляху назад не було. Я відчув напад паніки.

— Джейку, — почув я знову голос Ела, але дуже слабенько. Здавалося, він досягає моїх вух лише завдяки якомусь акустичному трюку, як той голос, що долітає з вітром з іншого кінця довгого, вузького каньйону. — Ти зможеш сюди повернутися таким же способом, як потрапив туди. Намацай сходинки.

Я підняв ліву ступню, опустив, і відчув сходинку. Паніка в мені стишилася.

— Давай, — донеслося слабенько. Голос, що, либонь, живиться власним відлунням. — Роздивися там трохи, а тоді повертайся.

Спершу я не зрушив з місця, просто так і стояв там, витираючи собі губи долонею. В очах було відчуття, наче вони вилазять з орбіт. Скальпом і вузенькою смужкою шкіри від потилиці й донизу серединою спини побігли мурашки. Мені було лячно — ледь не до жаху — але балансування в цьому стані, намагання не піддатися паніці (наразі) переважила потужна цікавість. Я бачив власну тінь на бетоні, чітку, наче вирізану з якоїсь чорної тканини. Я бачив лусочки іржі на ланцюгу, що відгороджував сушарню від решти подвір’я. Я чув отруйний запах газів, що викидали ті три димарі, такий сильний, що мені аж очі різало. Якийсь інспектор Агенції з охорони довкілля нюхнув би разок цього лайна і закрив би весь цей бізнес, не минуло б у Новій Англії й хвилини. Однак… я не думав, щоб десь поблизу були інспектори АОД. Я навіть не був певен, чи вже придумали АОД. Я тільки знав, де я перебуваю: штат Мейн, місто Лізбон-Фолз, самісіньке осереддя округу Андроскоґґін [32] .

Питання полягало в іншому: колия тут?

Напису на табличці, що висіла на ланцюгу, я не міг прочитати — вона була обернена лицем від мене. Я зробив крок туди, але тут же розвернувся. Заплющив очі й посунув уперед, нагадавши собі, що мушу робити дитячі кроки. Стукнувшись лівою ступнею об нижню приступку сходів, що вели назад до харчевні Ела (тобто я мав на це щиру надію), я лапнув себе за задню кишеню і витяг звідти складений аркуш паперу: пам’ятку від високодостойного очільника мого факультету: «Гарного вам літа, і не забудьте про робочий день у липні». Я на мить загадався, як би він сприйняв, аби Джейк Еппінг у наступному навчальному році започаткував шеститижневий курс з назвою «Література про подорожі в часі». Відірвавши смужку від верхньої частини аркуша, я зіжмакав її і впустив на першу з невидимих сходинок. Він, звісно, упав на землю, але головне — позначив потрібне місце. Час був полуденний, тепло й тихо, і я гадав, що папірець не здує, але все ж таки знайшов невеличкий уламок цементу і використав його в ролі прес-пап’є, для більшої певності. Камінець приземлився на сходинці, тобто на шматку пам’ятки. Бо ж не булотам жодної сходинки. Уривок якоїсь старої поп-пісні проплив у голові: «Спершу там гора, а далі нема, а потім знову є» [33] .

Роздивися трохи — казав мені Ел, і я вирішив, що саме це й зроблю. Я міркував собі так: якщо я досі не зсунувся з глузду, то все зі мною, либонь, буде гаразд і бодай трішки далі. Тобто допоки не побачу процесію рожевих слонів або НЛО, зависле над автосалоном Джона Крафтса. Я переконував себе, що нічого особливого не трапилося, такого просто не моглотрапитися, але мені ці вправи були, мов з гуски вода. Нехай тривають суперечки філософів і психологів, що є реальністю, а що нею не є, натомість більшість з нас, людей, котрі живуть звичайним життям, розпізнають оточуючий нас світ через сприйняття його фактури. Зі мною все відбувалося насправді. К бісу все інше, а сам лише цей клятий сморід вже не міг бути галюцинацією.