— Яка самеу вас книжка? Не змушуйте мене перевіряти картковий каталог.

— О, «Звіт Чепмена».

— Ну, тоді відішліть її якомога швидше, добре? У нас тут черга на неї. Ірвінг Воллес надзвичайно популярний.

— Так, я обов’язково вишлю.

— І мені дуже жаль, що так трапилось з вашим будинком. Ви втратили якісь речі?

— Все важливе зі мною.

— Подякуємо за це Богу. А назад ви скоро пове…

Пролунало «клац» таке гучне, аж мене ніби в вухо вжалило, а потім загуділа відкрита лінія. Я поклав слухавку на місце. Чи скоро я повернуся назад? Я не вбачав потреби в тому, щоб передзвонювати й відповідати на це запитання. Але тепер я буду обачнішим з минулим, бо воно не лише відчуває агентів-перетворювачів, а й має зуби.

Вранці я першим чином відіслав до Нокомиської бібліотеки «Звіт Чепмена».

А потім поїхав у Даллас.

За три дні я вже сидів на лаві на Ділі-плазі й дивився на цегляний куб Техаського сховища шкільних підручників. Наприкінці дня стояла нестерпна спека. Я приспустив краватку (якщо ви в 1960-му не мали на шиї краватки, навіть у спекотні дні, це викликало до вас непотрібну увагу) і розстебнув верхній ґудзик простої білої сорочки, але це не дуже допомагало. Як і скупа тінь в’яза, що ріс поза моєю лавкою.

Коли я селився до готелю «Адольфус» на Комерс-стрит, мені було запропоновано вибір: з кондиціонером або без кондиціонера. Я заплатив додаткові п’ять баксів за кімнату, де навіконний апарат гарантовано понижував температуру до сімдесяти восьми [326] , і якби в моїй голові був мозок, я б зараз пішов туди, а не чекав, коли беркицьнуся тут від сонячного удару. Можливо, посвіжішає з настанням ночі. Бодай хоч трохи.

Але цей цегляний куб не відпускав моїх очей, а його вікна — особливо одне, кутове, праве, на шостому поверсі, — здавалося, вивчають мене. У цій будівлі явно вчувалася якась загроза. Ви — якщо там справді єкотрийсь ви — можете з цього кепкувати, називаючи це не чим іншим, окрім як ефектом породженим моїм унікальним знанням майбутнього, проте це не пояснює того, що насправді утримувало мене на тій лаві, попри вбивчу спеку. А утримувало мене відчуття, що я вже бачив цю будівлю раніше.

Вона нагадала мені ливарню Кіченера в Деррі.

Книгосховище не було руїною, але воно дихало тим самим відчуттям свідомої себе загрози. Я згадав, як підійшов до тієї вгрузлої в землю, чорної від сажі димової труби, що лежала серед бур’яну, немов гігантська доісторична змія, яка придрімнула на сонці. Пригадав, як зазирнув до її темного жерла, такого великого, що я міг би прямо туди ввійти. І ще я пригадав відчуття того, ніби там є щось всередині. Щось живе. Щось, що бажає, аби я туди увійшов. Зайшов у гості. Можливо, на довгий, довгий час.

Заходь, — шепотіло вікно на шостому поверсі. — Роздивися тут. Тут зараз порожньо, ті кілька людей, котрі працюють влітку, вже пішли додому, але якщо ти обійдеш дім кругом до вантажної платформи при залізничній колії, там ти знайдеш відчинені двері, я знаю. Врешті-решт, що тут є такого, щоб його охороняти? Нічого, окрім шкільних підручників, ба навіть ті учні, для яких вони призначені, не вельми їх прагнуть. Як тобі самому про це добре відомо, Джейку. Тож заходь. Піднімайся на шостий поверх. У твій час тут музей, люди приїздять з усього світу, і дехто з них все ще плаче за тим чоловіком, котрого було застрелено, і за всім тим, що він міг би зробити, але зараз 1960 рік, Кеннеді все ще простий сенатор, а Джейка Еппінга не існує. Тільки Джордж Емберсон існує, чоловік із короткою стрижкою, у пропотілій сорочці й попущеній краватці. Людина свого часу, так би мовити. Тож заходь, піднімайся. Чи ти боїшся привидів? Як ти їх можеш боятися, коли того злочину ще не трапилося?

Але вони були, привиди були. Либонь, не в Новому Орлеані на Магазин-стрит, а тут? О, так. Тільки я так і не уздрів їх, бо заходити до Книгосховища мені кортіло не більше, аніж заглиблюватися у повалений димар у Деррі. Освальд отримає роботу з сортування шкільних підручників усього лиш за якийсь місяць до вбивства президента, і весь цей довгий час чекання мені треба уникати будь-яких гострих кутів. Ні, я мав намір дотримуватися того плану, котрий накидав Ел у заключному розділі своїх нотаток, у тому, що озаглавлений ВИСНОВКИ ЩОДО ДІЙ.

Хоч він і був упевнений у теорії самотнього стрільця, Ел, однак, не відкидав невеличкої, але статистично вагомої ймовірності того, що він може помилятися. У своїх нотатках він називав це «вікном невизначеності».

Як те, що на шостому поверсі.

Він мав намір прикрити це вікно назавжди 10 квітня 1963, більш ніж за півроку до приїзду Кеннеді в Даллас, і я вважав, що ця його ідея має сенс. Можливо, саме тоді, у квітні, і, скоріш за все, саме в ту ніч — а чого чекати? — я вб’ю чоловіка Марини й батька Джун так само, як уже вбив Френка Даннінга. І докорів сумління матиму не більше, аніж тоді. Якщо ти бачиш павука, що квапиться по підлозі до колиски, де лежить твоя дитина, ти ще можеш вагатися. Можливо, навіть зважуватимеш, а чи не вловити його до пляшки, щоб випустити надворі, нехай собі доживає там своє маленьке життя. Але якщо ти певен, що павук отруйний? Якась чорна вдова [327] ? У такому випадку ти не вагатимешся. Аж ніяк не вагатимешся, якщо маєш здоровий глузд.

Ти наступиш на павука й розчавиш його.

Я мав власний план на роки між серпнем 1960 і квітнем 1963. Щойно Освальд повернеться з Росії, я триматиму його на оці, але не втручатимуся. Я не можу цього собі дозволити через ефект метелика. Якщо в англійській мові й існує більш недотепна метафора за «ланцюг подій», мені така невідома. Ланцюги (окрім тих, які, як я гадаю, усі ми колись навчалися робити в дитсадочку з паперових стрічок різного кольору) — міцна річ. Ми користуємося ними, виважуючи моторні блоки з наших ваговозів, ними ми сковуємо руки й ноги небезпечним в’язням. Не існує більше тієї дійсності, якою я її колись знав. Події хисткі, це я вам кажу, як будиночки, складені з гральних карт, а наближаючись до Освальда — не кажучи вже, щоб застерігати його проти скоєння злочину, якого він ще навіть не замислив, — я втрачу єдину мою перевагу. Метелик розправить крильця, і курс Освальда буде змінено.