— Стоп! — гукнув я, і вона застигла спиною до мене, наші руки так і залишилися зчепленими. — Тепер потисни мені праву руку, щоб попередити про наступний рух.

Вона потисла, а тоді плавно розкрутилася назад, і далі кругом управо.

— Класно! — сказала вона. — Тепер я мушу пірнути низом, а ви висмикнете мене назад. І я зроблю перекид. Тому-то ми й тренуємося на траві, аби я, якщо впаду, не скрутила собі в’язи.

— Цю частину я залишаю тобі, — сказав я. — Я вже занадто древній, щоб перекидати іще щось, окрім біфштексів.

Річі вкотре склав собі біля рота дудку з долонь:

— Вака-вака-вака! Дивний дорослий утнув черговий…

— Бі-біп, Річі, — перебив я. Це змусило його розсміятися. — Тепер ти спробуй. І домовтесь між собою про сигнали пальцями для кожного наступного руху, який перевищує складністю той двоходовий джіттербаг [183] , що його танцюють у місцевих закладах «води-морозиво». Відтак, якщо ви навіть не переможете в тому конкурсі, ваш танок все одно красиво глядітиметься.

Річі взяв Беверлі за руки, і вони почали. Туди-сюди, з боку в бік, кругом уліво, кругом управо. Перфектно. Вона сковзнула вперед ступнями між розставлених ніг Річі, гнучка, мов рибка, і він висмикнув її назад. Закінчила вона зразковим перекидом, завдяки котрому знову опинилась на ногах. Річі знову взявся за її руки, і вони повторили всю серію. Цього разу вийшло ще краще.

— Ми випадаємо з ритму, коли оте підпірнання-витягання, — пожалівся Річі.

— Все буде гаразд, коли платівка гратиме на нормальній швидкості. Повір мені.

— Мені подобається, — сказала Беверлі. — Це схоже, ніби роздивляєшся на щось крізь лінзу. — Вона злегка крутнулася на носках кросівок. — Я почуваюся Лореттою Янг на початку власного шоу, коли вона входить у хвилястій сукні [184] .

— Мене кличуть Артур Мюрі, особисто я з Міз-СУУУ-рі, — заволав Річі. Він теж сяяв задоволенням [185] .

— Зараз поставлю платівку на нормальній швидкості, — попередив їх я. — Не забувайте про сигнали. І тримайтеся ритму. Ритмічність — це головне.

Ґлен Міллер грав ту солодку старовинну тему, а діти танцювали. На галявині, де їхні тіні танцювали поряд з ними. Окремо… нахил… хвиць… верть вліво… верть вправо… підпірнула… випірнула… і оберт. У них не вийшло перфектно цього разу, і вони напартачать ще багато разів, перш ніж викарбують усі рухи (якщо взагалі зможуть), але загалом станцювали вони непогано.

Ох, до біса з цим. Вони й так гарні. Уперше з того моменту, як я виїхав по шосе № 7 на узгірок і побачив місто Деррі, що скупчилося на західному березі річки Кендаскіґ, я почувався щасливим. Чудове відчуття, варте того, щоб його затримати на довше, і тому я пішов звідти, даючи попутно собі класичну пораду: не озирайся, ніколи не озирайся назад. Як часто люди кажуть собі це після надзвичайно гарного (або надзвичайно поганого) переживання? Дуже часто, я гадаю. Але порада ця зазвичай залишається непочутою. Люди створені так, щоб озиратись назад; саме для цього ми маємо той спеціальний шарнір у карку.

Я пройшов півкварталу, а тоді обернувся, гадаючи, що вони будуть дивитись на мене. Та вони не дивилися. Вони все ще танцювали. І це було добре.

За пару кварталів звідти по Канзас-стрит містилася автозаправка «Сітіз сервіс», і я зайшов туди розпитати, як пройти на Кошут-стрит, завбачливо промовивши назву вулиці як «коссут». З ремонтного боксу чулося завивання компресора і жерстяні звуки поп-музики, але в офісі було порожньо. Нехай, воно й на краще, я ж бо помітив дещо корисне біля касового апарата: дротяну стійку з мапами. У верхньому кошику лежала єдина мапа міста, на вигляд брудна, нікому непотрібна. На обкладинці містилося фото винятково потворної, зробленої з пластику статуї Пола Баньяна [186] . Закинувши сокиру собі на плече, Пол щирився вгору до літнього сонця. «Тільки в Деррі, — подумалось мені, — можуть сприймати пам’ятником міфічному лісорубу його пластмасову статую».

Одразу за бензоколонками стояв кошик із пресою. Щоб компенсувати крадіжку, я витяг звідти номер «Деррі Ньюз»і поклав нікель на пачку газет, де той приєднався до вже накиданих іншими туди монет. Я не знав, чи були люди чеснішими у 1958 році, але довірливішими вони збіса таки були.

З мапи виходило, що Кошут-стрит в тому ж районі міста, що й Канзас-стрит, а далі виявилося, що від заправки туди пролягає п’ятнадцять приємних хвилин прогулянки. Я ішов під в’язами, яких ще довго не торкнеться та хвороба в’янення, яка під сімдесяті роки вразила їх майже всі, тутешні дерева залишались такими ж зеленими, якими вони були в липні. Повз мене шугали діти на велосипедах, інші на своїх під’їзних алеях грали в «джекс» [187] . Біля перехресть, на позначених білими смугами на телефонних стовпах автобусних зупинках гуртувалися невеличкими купками дорослі. Місто Деррі займалося своїми справами, а я своїми — просто такий собі парубок у непримітному піджаку й трохи зсунутому на потилицю літньому капелюсі, просто якийсь чоловік зі скрученою газетою в руці. Може, він роздивляється, чи нема десь надвірного або гаражного розпродажу; може, цікавиться, чи нема де вигідної нерухомості. Звісно ж, він має тут вигляд свого.

Це я так сподівався.

По вулиці Кошута тягнулися живоплоти, за котрими стояли притаманні старій Новій Англії доми-скрині [188] . На моріжках крутилися розбризкувачі. Повз мене, перекидаючи один одному футбольний м’яч, пробігли двоє хлопчаків. Жінка з пов’язаною шарфиком головою (і з неуникною сигаретою, приклеєною до нижньої губи) мила сімейний автомобіль і вряди-годи бризкала водою на сімейного собаку, а той, задкуючи, відгавкувався. Усім своїм виглядом Кошут-стрит скидалася на вуличний епізод з якогось давнього, напівзабутого телесеріалу.