— А як щодо реклами? — спитав я. Ми вже заговорили, немов ті Мікі Руні й Джуді Гарланд [479] , що готуються ставити шоу в стодолі тітоньки Міллі.

— Карл Джакобі і його діти з мистецького факультету. Афіші не тільки тут, а по всьому місту. Бо нам треба, щоб усе місто прийшло, не лише батьки й родичі тих дітей, що будуть на сцені. І в залі тільки стоячі місця.

— Бінго! — вигукнув я і поцілував її в ніс. Мені подобався її запал. Я й сам також почувався збудженим.

— А що нам треба оголосити про бенефіс? — запитала Сейді.

— Нічого, поки не матимемо певності, що зберемо достатньо грошей. Не варто роздмухувати нічиїх непевних надій. Що ти думаєш про те, щоби зганяти зі мною завтра у Даллас, попитати там дещо?

— Завтра неділя, серденько. У понеділок, після школи. Можливо, навіть ще до кінця занять, якщо у тебе вільний сьомий урок.

— Я вмовлю Діка вийти на день з пенсії і провести урок англійської для відсталих, — сказав я. — Він мій боржник.

У понеділок ми з Сейді вирушили до Далласа, я їхав швидко, щоби встигнути до закриття крамниць. Заклад, який ми шукали, знайшовся на бульварі Гаррі Гайнса [480] , неподалік від Меморіального шпиталю Паркленд. Там ми вилили з себе цілу діжку запитань, а потім Сейді ще й коротко продемонструвала, що саме нам треба. Відповіді прозвучали більш ніж задовільні, і через два дні я розпочав свій другий і останній проект у шоу-бізнесі як режисер-постановник «Джоді Джемборі»— «Геть Нового, Геть Кумедного Водевіль-Шоу з Піснями і Танцями». І ще позначення: «Весь збір піде на Добру Справу». Ми не розголошували, що то за справа, а ніхто й не питав.

Пара зауважень про Країну Було: там значно менше всяких формальних паперів і набагато більше довіри.

Зібралося дійсновсе місто, і Дік Сімонс виявився правим в головному: схоже, ті самі кульгаві жарти не застарівають ніколи. Принаймні не за півтори тисячі миль від Бродвея.

З такими персонами, як Джим Ла-Дью (котрий і зіграв непогано, і навіть умів трішечки співати) та Майк Косло (котрий був абсолютно убійним) наше шоу скидалося більше на шоу Діна Мартіна й Джері Люїса, аніж на виступи містера Боунза з містером Тамбо [481] . А скетчі фарсового ґатунку у виконанні двох атлетичних хлопців, сприймалися краще, ніж були того варті. В залі відлітали ґудзики, люди ляскали себе по колінах. А ще, ймовірно, лопнуло також пару корсетів.

Витягла із забуття своє банджо Еллен Докерті; як для леді такого високого статусу, грала вона доволі спотикливо. І навіть гучі-кучі все ж таки показали. Майк з Джимом переконали решту футбольної команди виконати жвавий канкан у панталонах і коротких спідничках, а все, що нижче і вище — лише голе тіло. Джо Піт знайшла для них перуки, і хлопці ввергли зал у шаленство. Схоже було, що особливо чуманіли від гологрудих юнаків у перуках і тому всьому іншому міські дами.

На фінал, розібравшись попарно, на сцені з’явилася вся трупа, з колонок загриміло «У настрої», і почався скажений свінг-дансинг. Спіднички злітали, мелькали ступні; футболісти (тепер одягнені в зут-костюми [482] і в капелюхах з мізерними крисами) крутили гнучких дівчат. Останні були здебільшого чирлідерками, котрі вже добре зналися на всіляких антраша.

Музика скінчилась; сміх, захекана трупа виступила на авансцену робити уклін; а коли аудиторія знову — уже втретє (а може, й учетверте) відтоді, як було піднято завісу — зіп’ялася на рівні, Доналд ще раз увімкнув «У настрої». Цього разу дівчата і хлопці миттю розбіглися по протилежних боках сцени і, хапаючи приготовані для них на столиках за лаштунками кремові торти, почали ними кидатися одне в одного. Зал заревів у захваті.

До цієї частини шоу вся трупа була готова заздалегідь і нетерпляче очікувала на неї, хоча, оскільки справжні торти на репетиціях не літали, я не мав певності, як воно в дійсності обернеться. Звісно, обернулося все щонайліпше, як це завжди буває з бійками тортами. Діти знали, що це вже апогей, проте я тримав у рукаві ще одного туза.

Коли вони вдруге вийшли на авансцену з поклоном, з лиць обпливає крем, костюми заляпані, «У настрої» зазвучала втретє! Більшість дітей почали зачудовано озиратися навкруги, а тому не помітили, як підхопився на рівні вчительський ряд з тортам в руках, котрі ми з Сейді заздалегідь сховали під сидіннями. Торти полетіли, і трупа вдруге потонула в кремі. Тренеру Борману дісталося дваторти, а прицільність він мав убивчу: попав і в квотербека свого, і в зірку лінії захисту.

Майк Косло, з заляпаним кремом обличчям, почав скандувати: «Містер Е! Міз Д! Містер Е! Міз Д!»

Гасло підхопила решта трупи, потім зал, плескаючи в ритм долонями. Ми вийшли на сцену, рука об руку, і Белінгем завів ту чортову платівку знову. Діти взяли нас в шеренги з криками: «Танець! Танець! Танець!»

Ми не мали вибору, і хоч я лякав себе тим, що моя дівчина посковзнеться й зверне собі в’язи, ми виступили перфектно вперше від часу Вечірки Сейді Гокінс. Під кінець танцю я потис Сейді обидві долоні, вона відповіла мені коротким кивком — «давай, роби, я тобі довіряю»— і сковзнула мені між ноги. Обидва її черевички полетіли у передній ряд, спідниця дико спурхнула вище стегон… а вона магічним чином одним рухом опинилася на рівних, спершу простягнувши руки в бік аудиторії — котра буквально ошаліла — а потім з куртуазністю справжньої леді притисла ними свою вимазану в крем спідницю.