У будинку № 379 Доріс Даннінг сиділа з Троєм на дивані, тимчасом як по хаті, в костюмі індіанської принцеси гарцювала Еллен, котрій жах як не терпілося вже йти. Трой лише щойно був сказав їй, що, коли вони повернуться з Туггою й Гаррі додому, він допоможе їм з’їсти цукерки.

— А от і ні, наряджайся, і йди сам собі назбирай.

Усі на це розсміялися, навіть Гаррі, хоча він якраз був у туалеті, роблячи останнє перед виходом пісь-пісь. Бо Еллен була справжнісінькою Люсі Болл, вона будь-кого вміла розсмішити.

Я хапнув револьвер. Він вислизнув з моїх спітнілих пальців і знов опинився в траві. Гомілка в тому місці, де я нею врізався у пісочницю, буквально вила. По інший бік будинку хряснули двері машини і швидкі кроки затупотіли по бетону. Пригадую, я подумав: «Замкни мерщій двері на засув, матусю, то не просто твій оскаженілий чоловік іде; то саме Деррі, воно наближається до порога».

Я підхопив револьвер, хитнувшись, звівся на рівні, зачепився ступнею собі ж об ногу і мало знову не впав, але віднайшов рівновагу і бігом кинувся до задніх дверей. На моєму шляху містилася ляда льоху. Я її оббіг, упевнений, що, варто мені на неї наступити своєю вагою, як вона проломиться. Саме повітря, здавалося, перетворилося на сироп, так, ніби воно теж намагалося мене уповільнити.

«Хай навіть це мене вб’є, — подумав я, — нехай навіть це мене вб’є, і Освальду все вдасться, і загинуть мільйони. Нехай навіть так. Тому що це відбуваєтьсятепер . І тамвони ».

Задні двері замкнуті. Я настільки був цього певен, що ледь не покотився з ґанку, коли клямка ворухнулася й вони розчахнулись назовні. Я вступив до кухні, де ще пахло тушкованим м’ясом, зготованим місіс Даннінг в її духовці «Хотпойнт» [240] . У мийці було повно тарілок. На робочому столі стояв соусник; поряд з ним блюдо з холодною локшиною. З телевізора доносився тремтливий звук скрипок — Кристі називала таке «музикою вбивства». Вельми слушно. На столі лежала гумова маска Франкенштайна, яку, виходячи на «каверзи або ласощі», збирався одягти Тугга. Біля неї — паперова пузата торба зі зробленим чорним олівцем друкованими літерами написом: ЦУКЕРКИ ТУГГИ. НЕ ЧІПАТИ.

У шкільному творі Гаррі цитував свою матір, ніби вона сказала: «Забирайся звідси з отим, шо приніс, тебе тут не чекали». Наразі ж, ушкваривши по лінолеуму до арки між кухнею і вітальнею, я почув такі слова: «Френку? Що ти тут робиш? — а далі підвищеним голосом. — Що це? Чому ти з… забирайся звідси!»

А потім вона закричала.

Вже ледь не проминувши арку, я почув дитячий голос:

— Хто ви? Чому моя мама кричить? Там мій тато?

Я повернув голову й побачив десятирічного Гаррі Даннінга, він стояв у дверях маленького туалету в дальнім кутку кухні. Був він одягнений у траперську оленячу куртку з торочками і в руці тримав свою духову рушницю. Другою рукою смикав себе за ширінку. Тут Доріс Даннінг закричала знову. Голосили двоє інших хлопчиків. Почулося гуп — важкий, бридкий удар — і крик обірвався.

— Ні, тату, не треба, їй же БОЛЯЧЕ! — заверещала Еллен.

Я кинувся крізь арку і застиг там з роззявленим ротом. Пам’ятаючи твір Гаррі, я завжди собі уявляв, що мені доведеться зупиняти чоловіка, котрий махає того типу молотком, що люди їх тримають в своїх інструментальних ящиках. У нього в руках було дещо інше. Те інше було кувалдою з двадцятифунтовою головкою, і вимахував нею він завиграшки. Рукава мав засукані, і я побачив бугри м’язів, напрацьованих ним за роки тягання туш і рубання м’яса. Доріс я побачив на підлозі посеред вітальні. Судячи з виду, чоловік уже встиг перебити їй руку — з проріхи в рукаві сукні стирчала кістка, — а також вивернути плече. Обличчя в неї було бліде, шоковане. Вона повзла по килиму повз телевізор, волосся звисало їй на очі. Даннінг знову замахнувся кувалдою. Цього разу він поцілить їй в голову, розтрощить череп і її мозок бризне аж на диванні подушки.

Еллен крутилася крихітним дервішем, намагаючись виштовхати батька назад у двері.

— Перестань, тату, перестань!

Він ухопив дівчинку за волосся й відсмикнув геть. Вона покотилася, з голови в неї навсібіч полетіло індіанське пір’я. Вона вдарилася об крісло-гойдалку, і те перекинулося.

— Даннінгу! — заволав я. — Ану перестань!

Він подивився на мене червоними, мокрими очима. Він був п’яний. Він плакав. Шмарклі з носа й слина розмазалися йому по підборіддю. Лице смикалося у спазмах люті, горя й збентеження.

— Хто ти на хер такий? — гаркнув він і, не чекаючи відповіді, кинувся на мене.

Я натиснув гачок револьвера з думкою: «От тепер він не вистрелить, це пістолет Деррі, і він не вистрелить».

Але той стрелив. Куля потрапила Даннінгу в плече. На його білій сорочці розквітла червона троянда. Від удару кулі він крутнувся вбік, але зразу ж пішов на мене знов. Підняв свою кувалду. Квітка на його сорочці розросталася, але, схоже було, він цього не відчував.

Я знову натиснув гачок, але в цей момент мене хтось штовхнув і куля полетіла вгору, в нікуди. То був Гаррі.

— Стій, тату! — голос його дрижав. — Стій, а то я тебе застрелю!

В мій бік, в бік кухні рачкував Артур «Тугга» Даннінг. Щойно Гаррі вистрелив зі своєї духової рушниці — «пха-чху», — як Даннінг-батько опустив кувалду на голову Тугги. Лице хлопця стерла пелена крові. Фрагменти кістки й жмутки волосся злетіли високо вгору; краплинами крові забризкало підстельні світильники. Еллен і місіс Даннінг лементували, лементували.