Думка про поїздку в Джоді, про побачення з моїми друзями зі школи була, либонь, єдиним, що могло розрадити мене того ранку.

— З радістю. Якщо сьогодні ввечері, це не буде надто рано? Скажімо, о п’ятій?

— Чудово. Ми, сільські миші, вечеряємо засвітла.

— Прекрасно. Буду. Я пригощаю.

— Половину сплачу я.

Ел Стівенс взяв на роботу дівчину, котру я пам’ятав з курсу бізнесової англійської, і мене зворушило, як розквітло її обличчя, коли вона побачила, хто сидить разом з Еллі й Діком.

— Містере Емберсон! Вау, як приємно вас бачити! Як ваші справи?

— Добре, Доррі, — відповів я.

— Ви теє, замовляйте побільше. Ви так схудли.

— Це правда, — сказала Еллі. — Вам не вистачає гарного догляду.

Мексиканська засмага Діка вже зійшла, з чого я зрозумів, що більшість свого пенсійного часу він проводить у приміщенні, і якщо я втратив вагу, то він її набрав. Руку мені він потиснув міцно і сказав, що дуже радий мене бачити. Нічого штучного не було в цьому чоловіку. І в Еллі Докерті також. Попри всі мої знання майбутнього, переїзд з цього міста на Мерседес-стрит, де Четверте липня святкують, підриваючи курей, почав дедалі більше здаватися божевільним вчинком. Я лише сподівався, що Кеннеді вартий цього.

Ми їли гамбургери, картоплю-фрі в шиплячій олії і яблучний пиріг а-ля мод. Ми говорили про те, хто що за цей час робив, і посміялися з Денні Лейверті, котрий врешті написав свою давно обіцяну книгу. Еллі повідала, що, за словами дружини Денні, перший розділ в ній називається «Я кидаюсь в бій».

Під кінець обіду, коли Дік уже набивав люльку «Принцом Альбертом», Еллі дістала з-під стола свою торбу і витягла з неї якусь велику книгу, котру й подала мені понад масними рештками наших страв.

— Сторінка вісімдесят дев’ята. І тримайте подалі від тієї гидкої калюжки кетчупу, будь ласка. Я мушу повернути цю річ в тому ж стані, як її отримала.

Це був річний альбом під назвою «Тигрячі хвости»,до того ж виданий школою, набагато люкс-шикарнішою за ДКСШ. Альбом «Тигрячі хвости»мав не просту тканинну палітурку, а був оправлений у шкіру, аркуші всередині цупкі й лискучі, а рекламний блок позаду нараховував не менш як сотню сторінок. Заклад, який увіковічував — краще сказати глорифікував— цей альбом, називався «Саваннська денна школа Лонгакр». Я гортав сторінки, бачачи старшокласників поголовно ванільного кольору, і думав, що кілька чорних облич там може з’явитися хіба що в році приблизно 1990-му. І то не напевне.

— Святий Йосип, — мовив я. — У Сейді, либонь, серйозно схуд гаманець, коли вона звідти переїхала до Джоді.

— Гадаю я, їй не терпілося якомога швидше виїхати звідти, — тихо сказав Дік. — І не сумніваюся, що на те в неї були причини.

Я дійшов до сторінки 98. Заголовок на ній повідомляв: НАУКОВИЙ ДЕПАРАМЕНТ ШКОЛИ ЛОНГАКР. Там містився тривіальний груповий знімок четвірки вчителів у білих лабораторних халатах з клекітливими ретортами в руках — квартет-уособлення доктора Джекіла [508] , — а нижче їхні окремі студійні фото. Джон Клейтон аніскільки не був схожим на Лі Освальда, але мав того ж типу приємне обличчя, якого неможливо запам’ятати, і кутики губ у нього також були підібгані в такому ж натяку на усмішку. Був то привид веселості чи ледь прихованого презирства? К чорту, можливо, то просто найкраще, на що спромігся цей обсесивно-компульсивний сучий син, коли фотограф попросив його сказати «сир». Єдиною характерною деталлю здавалися западини в нього на скронях, що майже ідеально гармоніювали з підібганими кутиками його губ. Фото чорно-біле, але очі в нього були достатньо світлими, аби я вирішив, що вони або блакитні, або сірі.

Я повернув альбом на 180 градусів, щоб побачили мої друзі.

— Бачите ці заглибини в нього по боках голови? А чи дійсно це природні формації, як ото буває гачкуватий ніс або запала нижня щелепа?

Вони одностайно відповіли «ні». Прозвучало це трохи кумедно.

— Це сліди щипців, — сказав Дік. — Залишаються, коли док втомиться чекати і витягує немовля з його мами. Зазвичай вони сходять з часом, але не завжди. Якби в нього на скронях волосся не порідшало, ви б їх і не помітили, хіба не так?

— А він тут не з’являвся, не розпитував про Сейді? — запитав я.

— Ні, — знову відповіли вони в унісон. А Еллен додала: — Ніхто про неї не питався. Окрім вас, Джордже. Дурень ви чортів. — Вона усміхнулась, як то роблять люди, сказавши щось ніби жартома, але в той же час і не зовсім.

Я поглянув собі на годинник і промовив:

— Друзі, я вже забрав у вас багато часу. Пора їхати назад.

— Не бажаєте прогулятися до футбольного поля, перш ніж від’їжджати? — спитав Дік. — Тренер Борман просив вас привести, якщо трапиться шанс. Там уже, поза всякими сумнівами, йде тренування.

— У вечірній прохолоді принаймні, — уточнила Еллі, підводячись. — Дякуємо Богу за маленькі подарунки. Діку, пам’ятаєте, як у того хлопчика, Гастінгса, трапився тепловий удар три роки тому? І як всі спершу думали, що то інфаркт?

— Не уявляю, чому йому раптом схотілося зі мною побачитись, — сказав я. — Я ж перевів одного з його призових захисників на темний бік світоладу. — Понизивши голос, я прохрипів. — Театральне мистецтво!

Дік усміхнувся:

— Йо, але ви врятували іншого від можливого червоного светра в Бамі. Чи принаймні так вважає Борман. Саме так, синку, йому розповів сам Джим Ла-Дью.