Бездрузкове скло провисло. Я обернув костур іншим боком і кінцем з гумовим на ньому копитом попхнув скло всередину. Комусь з нас доведеться сісти позаду. Тобто, якщо взагалі вдасться поїхати. Ще в Деррі я був зробив собі дублікат ключа запалювання і приліпив його клейкою стрічкою до дна бардачка, накривши паперами. Може, й цей хлопець зробив так само? Може, саме цей гармонійний обертон сягає аж так далеко. Малоймовірно… але ймовірність того, що Сейді знайде мене на Мерседес-стрит, була такою мильною, що хоч у небо її пузирем пускай, але ж зрослося. Я натиснув хромовану кнопку на бардачку цього «Санлайнера» і почав лапати всередині.

«Гармонізуйся, сучий ти сине. Прошу, гармонізуйся. Допоможи мені бодай тут і тепер».

— Джейку? Чому ти вважаєш, ніби…

Мої пальці щось намацали, і я витяг бляшаночку від льодяників для горла «Сакретс». Відкривши її, я знайшов там не один ключ, а цілих чотири. Я не знав, що можна було відімкнути іншими трьома, але той, який був потрібен мені, я впізнав відразу. Я впізнав би його в суцільній темряві, просто за формою.

Бодай мені грець, я обожнював цю машину.

— Бінго, — промовив я і ледь не завалився, коли вона вхопила мене в обійми. — Ти кермуй, серденько. Я сяду позаду, хай коліно трохи відпочине.

Ясно було, що не варто навіть потикатися на Головну вулицю; її вже мусили б заблокувати рогатками та поліцейськими автомобілями.

— Їжджай по Пасифік-авеню, допоки буде можливо. А потім вже бічними вулицями. Просто тримайся правіше гамору натовпу і все буде окей.

— Скільки у нас іще часу?

— Півгодини.

Насправді залишалося двадцять п’ять хвилин, але я гадав, що півгодини звучить трохи оптимістичніше. Крім того, я не бажав від неї каскадерської їзди, через яку ми ще швидше могли потрапити в халепу. Час ми ще мали — теоретично принаймні, — але ще одна аварія, і нам гаплик.

Вона обійшлася без жодних трюків, але машину гнала безстрашно. В одному місці ми побачили впале поперек вулиці дерево (звичайно, аякже), і вона, стрибнувши на бордюр, об’їхала його по хіднику. Ми дісталися аж до перехрестя Північної Рекорд-стрит і Гейверміл. Далі їхати стало неможливо, бо останні два квартали вздовж Гейверміл — аж до того місця, де вона перетиналася з В’язовою, — перетворилися на суцільну парковку. Чоловік з помаранчевим прапорцем махнув нам, щоб заїжджали.

— П’яа баа’сів, — сказав він. — Лю’оньки, тут до Головної дві ’вилини пішки, у вас ще куупа часу. — Утім, сумнів зблиснув у його очах, коли він помітив мій костур.

— Я повний банкрут, — сказала Сейді. — Я тоді не брехала.

Я витяг гаманець і дав чоловіку п’ятірку.

— Поставте машину поза тим «Крайслером», — порадив він. — Я’рааз увійде хорошенько, тісненько.

Сейді тицьнула йому ключа.

— Самі поставте хорошенько-тісненько. Ходімо, серденько.

— Агов, вам не туди! — гукнув парковщик. — У той бік В’язова! Вам треба на Головну! Він нею під’їжджатиме!

— Ми знаємо, що робимо! — гукнула у відповідь Сейді. Я сподівався, що вона має рацію.

Ми пробиралися між щільно запаркованими машинами, перед вела Сейді. Поспішаючи слідом, я вигинався й вертівся на костурі, намагаючись ухилятися від відстовбурчених бокових люстерок. Вже долітали звуки локомотивів і брязкання товарних вагонів на залізничному дворі позаду Книгосховища.

— Джейку, ми залишаємо за собою слід з милю завширшки.

— Я знаю. Я маю план. — Величезне перебільшення, але звучало гарно.

Ми вийшли на В’язову, і я показав на будівлю через вулицю за два квартали від нас.

— Там. Це там він засів.

Вона глянула на причаєний червоний куб з його всевидючими вікнами, а потім обернулась до мене з лицем, в розширених очах якого застигла відраза. Я спостерігав — з цікавістю клініциста, — як великими сиротами взялася шкіра в неї на шиї.

— Джейку, воно ж моторошне!

— Я знаю.

— Але… що в ньому таке зловредне?

— Все. Сейді, нам треба поспішати. Ми вже запізнюємося.

Ми по діагоналі перетнули В’язову, я шкутильгав ледь не бігом. Найбільший натовп зібрався вздовж Головної вулиці, але чимало було народу і в парку Ділі-Плаза, і на В’язовій перед Книгосховищем. Люди товпилися вздовж бордюру аж до Потрійного проїзду під залізничним мостом. Дівчата сиділи на плечах у парубків. Діти, котрі вже невдовзі панічно верещатимуть, безжурно вимазували собі личка морозивом. Я побачив продавця сніжкових ріжків [671] і жінку, котра просила по долару за фото Джека і Джекі у вечірньому вбранні.