— Чудово. Я привезу великий кекс або ще щось.

— Це не те, що б мені хотілося, аби ти привіз.

— А що тоді?

— Я не можу назвати це по телефону, навіть якщо тут не спарена лінія. Те, що ти можеш купити в аптеці. Тільки не в місцевій аптеці, не в Джоді.

— Сейді…

— Нічого не кажи, прошу. Я зараз вішаю слухавку, мушу сполоснути собі лице холодною водою. Воно в мене вже вогнем горить.

У вусі в мене клацнуло. Сейді щезла. Я роздягся і пішов у ліжко, де ще довго лежав без сну, думаючи довгі думки. Про час, про кохання, про смерть.

О десятій ранку тієї неділі я стрибнув у «Санлайнер» і промчав двадцять миль до міста Раунд-Гілл. На головній вулиці там стояла аптека, і вона була відкрита, але на її дверях я помітив наліпку МИ РИЧИМ ЗА ДЕНГОЛМСЬКИХ «ЛЕВІВ» і згадав, що Раунд-Гілл належить до четвертого району нашої консолідованої школи. Я поїхав у Кілін [439] . Там літній аптекар, котрий дивовижно, хоча все ж таки, либонь, випадково, був схожим на містера Кіна з Деррі, мені підморгнув, подаючи коричневий пакетик і решту:

— Не роби ніц протизаконного, синку.

Як він й очікував, я тим же манером підморгнув йому у відповідь і поїхав назад до Джоді. Ніч я мав коротку, але, коли ліг, сподіваючись трохи перепочити, сон не наблизився до мене ані на крок. Тож, врешті-решт, я натомість поїхав до «Вайнгартена» і купив там великий кекс. Той виглядав по-недільному не дуже свіжим, але я цим не переймався, гадаючи, що Сейді теж не зверне на це уваги. Пікнік там чи не пікнік, вечеря чи не вечеря, я був певен, що їжа не є першорядною темою цього дня. Коли я постукав у її двері, в моєму шлунку спурхнула ціла хмара метеликів.

На обличчі Сейді зовсім не було гриму. Вона навіть губи собі не підмалювала помадою. Очі мала великі, потемнілі і злякані. Одну мить я був певен, що двері зараз затріснуться в мене перед носом і я почую, як вона біжить геть та ще й так швидко, як тільки зможуть нести її довгі ноги. Та й по всьому.

Але вона не втекла.

— Заходь, — сказала вона. — Я зробила салат з курятиною. — В неї почали тремтіти губи. — Сподіваюсь, тобі сподобається… тобі сподоб-б-бається моя…

У неї почали підгинатися коліна. Я кинув коробку з кексом через поріг на підлогу і підхопив Сейді. Боявся, що вона знепритомніє, але ж ні. Вона обхопила руками мене за шию й міцно трималася, наче потопельниця за плавучу колоду. Я відчував, як стугонить її тіло. Я наступив на той чортів кекс. Потім на нього наступила вона. Чвак.

— Мені лячно, — промовила вона. — Що, як я в цьому виявлюся нікчемною?

— А якщо я нікчемний? — то був не зовсім жарт. Минуло доволі багато часу. Щонайменше чотири роки.

Вона мене, здавалось, не чує.

— Він мене ніколи не хотів. Не так, як я очікувала. А його спосіб, то єдиний спосіб, який я знаю. Торкання, а потім та швабра.

— Заспокойся, Сейді. Зроби глибокий вдих.

— Ти заїжджав до аптеки?

— Так, їздив у Кілін. Але ми не обов’язково мусимо…

— Обов’язково. Ямушу. Поки не втратила ту крихту хоробрості, яка в мені ще лишилася. Ходімо.

Її спальня містилася в кінці коридору. Там все було по-спартанському: ліжко, стіл, пара естампів на стінах, ситчикові фіранки танцювали на свіжому вітерці з навіконного кондиціонера, ввімкнутого на мінімум. Коліна знову почали її зраджувати, і знову я її підхопив. То був дивний спосіб танцювати свінг. На підлозі навіть лежали друковані крок-схеми Артура Мюрі [440] . Кексові. Я поцілував Сейді, і її губи, сухі й безтямні, вчепилися в мої.

Я ніжно відсторонив її і знову обхопив, притискаючи до дверцят шафи. Вона дивилася на мене серйозно, волосся впало їй на очі. Я його прибрав, а тоді — ласкаво — почав кінчиком язика облизувати її сухі губи. Робив це повільно, не забуваючи про куточки.

— Краще? — спитав у неї.

Вона відповіла не голосом, а власним язиком. Не притискаючи її тілом, я почав дуже повільно гладити рукою всю її, таку високу, від горла, по обох боках якого скажено бився пульс, до грудей, живота, плаского ухилу лобка, круглу сідницю, тоді ще нижче — стегно. Вона була в джинсах. Бавовна шепотіла під моєю долонею. Вона відхилилася назад і стукнулась головою об дверцята.

— Ох, — шепнув я. — Тобі не боляче?

Вона заплющила очі.

— Мені гарно. Не зупиняйся. Цілуй мене ще. — І тут же похитала головою. — Ні, не цілуй. Губам зроби знову оте. Полижи. Мені так подобається.

Так я й зробив. Вона зітхнула і сковзнула пальцями мені під пасок ззаду, на попереку. А потім перевела їх наперед, де пряжка.

Мені хотілося все прискорити, кожна моя клітинка волала «швидше», наказуючи мені пірнати глибше, воліючи того всеохопноговідчуття, яке й є суттю цих дій, але я себе уповільнював. Принаймні спочатку. А тоді вона сказала:

— Не змушуй мене ждати, я так довго цього дожидалася.

Тому я поцілував її в спітнілу скроню й колихнувся стегнами вперед. Так, ніби ми танцюємо горизонтальний варіант медісона. Вона охнула, ледь відіпхнулася, а тоді ворухнула власними стегнами мені назустріч.