— Так. І не забувайте називати мене Джорджем, коли з кимсь балакатиме про мене, окей?

— Щодо цього не хвилюйтесь. Нехай я старий, але мозок в мене ще працює дайбо кожному. Я вас ще зможу побачити?

«Навряд, якщо агент Гості скаже мені те, що я хочу почути», — подумав я.

— Якщо ні, це означатиме, що все діється на краще.

— Гаразд. Джейку… тобто Джордже… а вона… вона що-небудь встигла сказати наприкінці?

Я не збирався переповідати йому її останні слова, то було особисте, але я міг подарувати йому інше. Він це зможе передати Еллі, а Еллі передасть усім друзям Сейді в Джоді. А їх в неї було чимало.

— Вона спитала, чи живий президент. А коли я сказав їй, що він у безпеці, вона закрила очі й відійшла.

Дік знову почав плакати. У мене перекривилось обличчя. Сльози принесли б полегшення, але очі мої залишались сухими, як камінці.

— Прощавайте, — промовив я. — Прощавайте, старий друже.

Я делікатно повістив слухавку і сидів якийсь час незрушно на місці, дивлячись, як червоніє за вікном Даллас, коли в ньому сідає сонце. «Ввечір небо червоніє — моряку душа радіє» — каже старе прислів’я… але я знов почув бурчання грому. Через п’ять хвилин, опанувавши себе, я зняв слухавку мого очищеного від жучка телефону і знову набрав цифру 0. Сказав Мері, що хочу поспати, і попрохав її розбудити мене дзвінком о восьмій. А також попрохав до того часу поставити на мій номер відмітку «не турбувати».

— О, про це вже подбали, — збуджено повідомила вона. — Жодних вхідних дзвінків до вашої кімнати, наказ шефа поліції. — Вона різко змінила тональність. — Він був божевільний, містере Емберсон? Я маю на увазі, він мусив би, але чи він скидався на божевільного?

Згадалися ті його верткі очка й демонічна гримаса.

— О, так, — відповів я. — Безумовно божевільний. О восьмій, Мері. А до того нічого.

Я поклав слухавку, позбавивши її можливості ще щось спитати. А тоді роззувся (скидання лівої туфлі було повільним, болючим процесом), ліг на ліжко і прикрив долонями очі. Побачив, як Сейді танцює медісон. Побачив, як Сейді припрошує мене: заходьте, добрий чоловіче, як питає, чи люблю я кекс. Побачив її в себе на руках, як блищать, дивлячись вгору, на мене, її помираючі очі.

Я подумав про кролячу нору, про те, як кожного разу, коли її проходиш, відбувається повне перевстановлення.

Врешті-решт я заснув.

Гості постукав у двері точно о дев’ятій. Я відчинив, і він уплив досередини. В одній руці він тримав портфель (але не мійпортфель, отже, з цим все було поки що гаразд). У другій — пляшку шампанського, гарного сорту, «Mo"et de Chandon» [678] , з червоно-біло-блакитним бантом на горлі. Вигляд Гості мав утомлений.

— Емберсоне, — промовив він.

— Гості, — відгукнувся я.

Він причинив двері, потім показав на телефон. Я витяг з кишені жучка й продемонстрував йому. Він кивнув.

— Інших нема? — спитав я.

— Ні. Цей було встановлено ДДП, а справа тепер наша. Все під прямим контролем Гувера. Якщо хтось спитає вас про телефонний жучок, ви знайшли його самостійно.

— Окей.

Він простягнув мені пляшку.

— Подарунок від менеджменту. Наполягли, щоб я вам відніс. Піднімете тост за президента Сполучених Штатів?

Зважаючи на те, що моя Сейді зараз лежала на прозекторському столі в окружному морзі, я не мав охоти ні до яких тостів. Я досяг успіху, і цей успіх смакував мені в роті попелом.

— Ні.

— Я теж, але я як три чорти радий, що він залишився живим. Бажаєте, дещо скажу по секрету?

— Кажіть.

— Я голосував за нього. Можливо, єдиний з усіх агентів Бюро.

Я нічого не сказав.

Гості всівся до одного з двох крісел, що малися в кімнаті, і глибоко зітхнув з полегшенням. Портфель він поставив собі між ніг, а потім обернув до себе пляшку, щоб прочитати етикетку.

— Тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмий. Поціновувачі вина, мабуть, знають, що це був добрий рік, але сам я людина радше пивна.

— Я теж.

— Тоді вам, либонь, сподобається «Самотня зірка», яка чекає на вас внизу. Там цілий ящик і лист в рамочці з обіцянкою постачати вам ящик щомісяця до кінця вашого життя. І шампанське там також ще є. Я бачив щонайменше дюжину пляшок. Вам там чимало поприсилали від Далласької торгівельної палати, від Міської ради з туризму, звідусіль. Є там кольоровий телевізор «Зеніт», ще запакований, є перстень-печатка зі щирого золота, з зображенням президента, від ювелірної компанії «Колловей», сертифікат на три костюми від «Далласького чоловічого одягу» і купа всякого іншого, включно з ключем від міста. Менеджмент звільнив окрему кімнату на першому поверсі для складування ваших подарунків, але я гадаю до завтрашнього ранку їм доведеться виділити ще одну. А харчів скільки! Люди підвозять пироги, торти-тістечка, ростбіфи, смажених курчат, і стільки мексиканської їжі, що вам вистачить на п’ять років. Ми їх завертаємо, а вони бісяться, не хочуть іти, правду вам кажу. Перед готелем стоять такі жінки… ну, скажемо так, сам Джек Кеннеді вам позаздрив би, а він легендарний ходок. Якби ви лишень взнали, скільки в нашого директора матеріалів щодо його сексуальних пригод, ви б не повірили.

— Глибина моєї довірливості могла б вас здивувати.

— Даллас любить вас, Емберсоне. Та де там збіса, вся країна любить вас. — Він розсміявся. Сміх той перейшов у кашель. Відкашлявшись, він закурив сигарету. Потім подивився собі на годинник. — Станом на дев’яту нуль сім вечора за Центральним стандартним часом двадцять другого листопада 1963 року ви улюбленчик усієї Америки.

— А щодо вас як, Гості? Ви мене любите? А ваш директор Гувер?

Лише один раз затягнувшись, він відклав сигарету в попільницю, а потім нахилився ближче, буравлячи мене очима. Вони в нього ховались глибоко в складках шкіри, виглядали втомленими, та проте були дуже яскравими й кмітливими.