— Подивіться на мене, Емберсоне. Прямо в очі. І скажіть, були ви в цій справі спільником Освальда чи не були. І правду кажіть, бо брехню я одразу впізнаю.

Пам’ятаючи про його безпорадне опікування Освальдом, я в це не повірив, але я вірив, що віну це вірить. Тому, втупившись йому в очі, я проказав:

— Не був.

Якусь мить він мовчав. А потім зітхнув, відкинувся на спинку стільця і підхопив свою сигарету.

— Авжеж. Не були, — пустив він ніздрями дим. — На кого ж ви тоді працюєте? На ЦРУ? Чи, може, на росіян? Мені здається це малоймовірним, але мій директор вважає, що росіяни не вагаючись спалили б глибоко законспірованого агента, аби лиш запобігти вбивству, з якого міг розгорітися міжнародний конфлікт. А може, навіть Третя Світова війна. Особливо, коли людям стане відомо про перебування Освальда в Росії. — Він промовив назву країни «Русіа», так, як промовляв її у своїх телепроповідях Хергіс. Можливо, з боку Гості це була така іронія.

— Я ні на кого не працюю, Гості. Простий чоловік собі, та й усе.

Він наставив на мене сигарету:

— Так і запам’ятаємо.

Розстебнувши свій портфель, він видобув звідти теку, навіть тоншу за ту, Освальдову, яку я був угледів на столі в Каррі. Ця тека була присвячена мені, і вона товстішатиме… проте не так швидко, як це відбувалося б у комп’ютеризованому двадцять першому столітті.

— Перед Далласом ви перебували у Флориді. В містечку Сансет Пойнт.

— Так.

— Працювали підмінним викладачем в шкільній системі Сарасоти.

— Правильно.

— До того, як ми вважаємо, ви якийсь час перебували в… Деррені? Деррен, це в Мейні?

— Деррі.

— І чим ви там займалися?

— Почав писати свою книгу.

— Угу, а до того?

— То там, то там, по різних усюдах.

— Що ще вам відомо про мої сосунки з Освальдом, Емберсоне?

Я утримав мовчанку.

— Не грайте з себе аж такого сором’язливого. Щиро між нами, дівчатками.

— Достатньо, щоби створити неприємності для вас і вашого директора.

— Якщо?

— Дозвольте мені викласти це таким чином. Кількість неприємностей, які я створю вам, буде пропорційною кількості неприємностей, які створите мені ви.

— Чи буде коректним означити це так, що, коли зайдеться про неприємності, ви готові компенсувати нестачу того, чого не знаєте напевне… і то не на нашу користь?

Я не сказав нічого.

Він продовжив, говорячи ніби сам до себе:

— Не дивно, що ви пишете книгу… Вам варто було б її закінчити, Емберсоне. Це ймовірний бестселер. Бо ви вельми вправний зух у фабрикуванні історій, це я вам кажу. Сьогодні вдень ви звучали вельми правдоподібно. І ще ви знаєте речі, яких не мусили б знати, що змушує нас вважати вас далебі не просто приватною особою. То викладайте, хто вас нацькував? Це Енглтон, його Фірма? Він же, хіба ні? Той хитрий аматор вирощування троянд.

— Я сам по собі, — сказав я. — І, мабуть, не знаю аж так багато, як вам здається. Тим не менш, знаю таки достатньо, щоб ваше Бюро мало блідий вигляд. Наприклад, про те, як Лі прийшов і прямо сказав вам, що збирається застрелити Кеннеді.

Гості вгатив сигаретою в попільницю з такою силою, що здійнявся цілий фонтан іскор. Декілька з них потрапили йому на тильний бік долоні, але він цього, схоже, навіть не відчув.

— Це суща, блядь, брехня!

— Звісно, — погодився я. — І я її промовлю з незворушним обличчям. Якщо ви мене змусите. Ідея мене позбавитися вже народилася, Гості?

— Позбавте ви мене сюжетів з коміксів. Ми не вбиваємо людей.

— Розкажіть це братам Дз’єм у В’єтнамі [679] .

Він вирячився на мене очима людини, котру раптом вкусило щойно ще нібито безпечне мишеня. Та ще й великими зубами.

— Звідки ви знаєте, що Америка має бодай якийсьстосунок до братів Дз’єм? Судячи з того, що я читав у газетах, наші руки чисті.

— Не відхиляймося від нашої теми. Проблема в тім, що я зараз занадто популярний, щоб мене можна було вбити. Чи я неправий?

— Ніхто не бажає вас вбивати, Емберсоне. І ніхто не бажає колупатися у вашій історії. — Він безрадісно реготнув, мов гавкнув. — Якби ми почали це робити, розвалилося б усе. Таке воно хирляве.

— Принагідні романтичні історії були її спеціальністю.

— Га?

— Г. Х. Манро. Відомий також як Сакі. Оповідання називається «Відчинене вікно». [680] Прочитайте якось. Коли доходить до мистецтва створення нісенітниць на потребу моменту, це вельми допоміжна річ.

Він уважно вивчав мене поглядом, у його розумних очах проглядало збентеження.

— Я вас абсолютно не розумію. Це мене непокоїть.

На заході, ближче до Мідленда, де безупинно гупало на нафтових свердловинах і газове полум’я притлумлювало зірки, знову прокотився гуркіт грому.

— Чого вам треба від мене? — запитав я.

— Гадаю, коли ми простежимо вас трішки далі від Деррена чи Деррі, чи як там воно зветься, там ми знайдемо… порожнечу. Так, ніби ви з’явилися нізвідкіля.