Акурат о шостій погасли лампи у великих передніх вітринах маркету. За чверть години вийшли останні дами, тягнучи свої великі сумки, хто в бік Горбатого пагорба, хто до пофарбованих білими смугами телефонних стовпів при зупинці. Під’їхав автобус із написом на шильді КІЛЬЦЕВИЙ ЗА ЄДИНУ ПЛАТУ і всіх забрав. За чверть до сьомої почали виходити працівники маркету. Останніми з’явилися менеджер містер Керрі й Даннінг. Потиснувши одне одному руки, вони розійшлися в різні боки, Керрі у провулок між маркетом і сусідньою взуттєвою крамницею, де, мабуть, стояла його машина, а Даннінг до автобусної зупинки.

На той час там стояло лише двоє людей, і я не схотів до них приєднуватися. Завдяки односторонній схемі дорожнього руху в Нижньому місті, я й не мусив цього робити. Натомість я пішов до іншого смугастого стовпа, того, що вигідно стирчав біля кінотеатру «Стренд», де наразі на подвійному сеансі демонструвалися «Автоматник Келлі»та «Дівчина з виправної колонії»(афіша обіцяла КАРКОЛОМНІ ПРИГОДИ) [193] , і чекав там разом з кількома роботягами, котрі теревенили про ймовірні результати майбутніх матчів Світової серії. Багато чого я міг би розповісти їм на цю тему, але тримав рот на замку.

Під’їхав і зупинився проти маркету «Централ-стрит» міський автобус. Даннінг сів до нього. Автобус, з’їхавши вниз із пагорба, зупинився біля кінотеатру. Я почекав, поки першими ввійдуть роботяги, щоби побачити, скільки вони кладуть у причеплений на жердині біля сидіння водія монетоприймач. Почувався я, немов якийсь космічний прибулець в науково-фантастичному кінофільмі, з тих, що намагаються замаскуватися під землян. Дурня якась — я ж усього лиш бажав проїхатися на міському автобусі, а не знищити смертоносними променями Білий дім, — але моє самовідчуття на це не зважало.

Один із тих парубків, що увійшли поперед мене, коротко показав усім канарково-жовтий проїзний квиток, від чого в мене промайнула згадка про Жовту Картку. Інші клали до монетоприймача по п’ятнадцять центів, той клацав і дзенькав. Я зробив так само, хоча в мене це забрало трохи більше часу, оскільки дайм був пристав мені до спітнілої долоні. Мені здавалося, всі очима вп’ялися в мене, але, піднявши голову, я побачив, що пасажири хто читає собі газету, а хто просто бездумно дивиться у вікно. У салоні автобуса було важко дихати від сіро-блакитного диму.

Френк Даннінг сидів майже посередині, праворуч, зараз на ньому були явно зшиті на замовлення сірі штани, біла сорочка й темно-синя краватка. Елегантний. Він заклопотано підкурював собі сигарету і не подивився на мене, коли я пройшов повз нього, щоб зайняти місце в кінці салону. Автобус зі стугонінням прокрутився по лабіринту односторонніх вуличок Нижнього міста, а тоді поліз угору Горбатим пагорбом на Вітчем-стрит. Щойно ми опинилися серед житлової забудови західного берега, пасажири почали виходити. Там були тільки чоловіки; жінкам, мабуть, належало вже бути вдома, розкладати по місцях свої покупки або подавати вечерю на стіл. Автобус пустів, а Френк Даннінг продовжував сидіти на місці, курив собі сигарету. Я гадав, чи не виявимося ми з ним врешті-решт останньою парою пасажирів.

Дарма хвилювався. Коли автобус завернув до зупинки на розі Вітчем-стрит та авеню Милосердя (у Деррі також були авеню Віри й Надії, як я потім дізнався), Даннінг кинув сигарету на підлогу, розчавив її підошвою черевика і підвівся зі свого сидіння. Він легко рушив проходом, не тримаючись за поручні салону, а лише похитуючись у такт з рухами автобуса, який уже стишував швидкість. Деякі чоловіки не втрачають юнацької грації аж до порівняно пізнього періоду життя. Либонь, Даннінг був одним з таких. З нього вийшов би пречудовий свінговий танцівник.

Він плеснув по плечі водія автобуса і почав розповідати тому якийсь анекдот. Оповідка виявилася короткою, і більшість її потонула серед шипіння пневматичних гальм, але я вловив фразу «троє чорнозадих застрягли в ліфті»і вирішив, що це не той анекдот, який би він розповів своєму гарему в домашніх халатах. Водій вибухнув сміхом, а потім потягнув довгий хромований важіль і відчинилися двері.

— Побачимося у понеділок, Френку, — промовив він.

— Якщо потік не підніметься, — відповів Даннінг і, збігши з двох сходинок, перестрибнув через трав’яну смугу й опинився на хіднику.

Я побачив, як грайнули м’язи під його напнутою сорочкою. Чи могла мати проти нього якісь шанси жінка й четверо дітей? «Небагато», — майнула в мене перша думка, але вона була хибною. Правильна відповідь була: ніяких.

Уже віддаляючись в автобусі, я встиг побачити, як Даннінг зійшов по сходах першої будівлі на розі авеню Милосердя. Там на широкому передньому ґанку сиділи в кріслах-гойдалках близько десятка чоловіків і жінок. Кілька з них привітали різника, котрий почав з ними ручкатися, мов політик, котрий прибув туди з візитом. Будівля була триповерховою, в новоанглійському вікторіанському стилі, з вивіскою на піддашші ґанку. Мені якраз вистачило часу, щоб її прочитати: