Наступного дня я винайняв свою ж попередню квартиру на Гаррис-авеню, і де там заважати мені спати — тепер звук сідаючих літаків чудово мене заколисував. Наступного дня я завітав до крамниці спортивних товарів Мехена, де сказав продавцеві, що зацікавлений у придбанні пістолета, бо займаюся нерухомістю і все таке бла-бла-бла. Продавець продемонстрував мені той самий револьвер «Кольт.38 Поліс Спешел» і знову запевнив мене, що це добре знаряддя для самозахисту. Я купив револьвер і поклав його до портфеля. Подумав було, чи не прогулятися мені вздовж Канзас-стрит до невеличкого майданчика для пікніків, де я зможу побачити, як Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі репетирують свінгові танцювальні рухи, а потім зрозумів, що скучатиму за ними. Ну чому я не додумався під час мого короткого повернення у 2011 рік продивитися «Дейлі Ньюз»за кінець листопада; я б дізнався, чи перемогли вони в конкурсі талантів.

Я запровадив собі звичку заходити до «Ліхтарника» на пиво раннім вечором, поки заклад ще не почав заповнюватися. Іноді я замовляв собі збіранку лобстера. Френка Даннінга я там не побачив жодного разу, не бажав його бачити. «Ліхтарник» я регулярно відвідував з іншої причини. Якщо все піде добре, скоро я вирушу до Техасу, а перед тим, як туди їхати, я хотів покращити свій фінансовий стан. Я потоваришував з Джефом, барменом, і одного вечора, це було під кінець вересня, він торкнувся теми, яку я й сам хотів незабаром підняти.

— Хто вам подобається у Світовій серії [268] , Джордже?

— «Янкі», звісно, — сказав я.

— І це кажете ви? Парубок з Вісконсину?

— Гордість за рідний штат немає з цим діла. Цього року «Янкі» — команда долі.

— Нізащо такому не статися. У них пітчери занадто старі. Оборона дірява. У Ментла колеса заіржавіли. Династія бомберів з Бронксу видохлась [269] . Навіть «Мілвокі» їх можуть підмести [270] .

Я розсміявся:

— Ви робите цікаві зауваження, Джефе, бачу, ви добре знаєтесь на грі, але зізнайтеся — ви просто ненавидите «Янкі», як і всі в Новій Англії, і це руйнує ваше бачення перспективи.

— Бажаєте вкласти гроші туди, куди завів ваш язик?

— Без вагань. П’ять доларів. Я взяв собі за правило не вигравати в людей, що живуть на зарплату, більше п’ятірки. То закладаємося?

— Закладаємося.

І ми потисли одне одному руки.

— Гаразд, — промовив я. — З цим вирішено, й оскільки ми таким чином торкнулися бейсболу й тоталізатора — двох головних забавок американців, — я хотів би поцікавитися, чи не могли б ви мені підказати, де в цьому місті я міг би зробити більш серйозні ставки. Дозволивши собі запасти в лірику, скажу, що бажав би солідно ризикнути. Подайте мені ще пива, й собі також наточіть.

Я промовив те «солідно ризикнути»на мейнський манер «соліно ризнути»,і він сміявся, поки наливав «Наррагансет» (я тепер теж призвичаївся називати це пиво «з нори гасом» — наскільки це можливо, говори по-римському, поки ти в Римі).

Ми цокнулися кухлями, і Джеф спитав у мене, скільки саме я маю на увазі, говорячи про серйозні ставки. Я прикинувся, ніби розмірковую, а потім повів:

— Грубих п’ять сотень? На «Янкі»? Це коли «Мілвокі брейвз» мають Спана й Бердетта? Не кажучи вже про Генка Ерона й непробивного Едді Метьюза [271] ? Та ви сказилися.

— Може, так, а може, й ні. Це ми побачимо, починаючи з першого жовтня, авжеж? Так єхоч хтось у Деррі, хто відповів би на ставку такого розміру?

Чи знав я, що він мені зараз скаже? Ні. Я не такий прозорливий. Чи здивувався я? Знову ж таки, ні. Бо минуле не просто опірне; воно прагне перебувати в гармонії і з самим собою, і з майбутнім. Я стикався з цією гармонією знову і знову.

— Чез Фраті. Ви його, імовірно, бачили тут. Він володіє ломбардами й позичковими касами. Я не назвав би його категорично букмекером, але йому не доводиться нудьгувати під час Світової серії та сезону битв між шкільними баскетбольними й футбольними командами.

— То ви гадаєте, він прийме мою пропозицію?

— Звісно. Дайте йому фору, і все буде зроблено. От тільки… — він озирнувся навкруги, побачив, що в барі нікого, окрім нас, немає, проте все одно стишив голос ледь не до шепоту. — Не намагайтеся його надурити, Джордже. Він знає людей. Дуже серйознихлюдей.

— Я зрозумів, — сказав я. — Дякую за підказку. До речі, я відплачу вам тим, що ваші п’ять доларів залишаться вашими, коли «Янкі» виграють серію.

Наступного дня, увійшовши до закладу Чеза Фраті «Русалка. Застави & Позики», я постав перед грандіозною, вагою сотні зо три фунтів, леді з кам’яним обличчям. Вона була в пурпуровій сукні, мала на шиї індіанське бісерне намисто, а на розпухлих ногах мокасини. Я повідомив їй, що бажав би обговорити з містером Фраті доволі значного обсягу бізнес-пропозицію, яка стосується спорту.

— Йдеться про те, щоб зробити ставки, якщо нормальною мовою? — спитала вона.

— Ви коп? — перепитав я.