— Так, — кивнула вона, витягаючи з нагрудної кишені «Тіпарилло» й підкурюючи її «Зіппо» [272] . — Я Джон Едгар Гувер [273] , синку.

— Гаразд, містере Гувер, ви мене підловили, мова йде про ставки.

— Світова серія чи футбол, «Тигри»?

— Сам я не тутешній, тому не відрізню деррійських «Тигрів» від бенгорських «Бабуїнів». Мова про бейсбол.

Крізь завішений шторою одвірок жінка просунула голову до задньої кімнати, подарувавши мені вид того, що напевне було найбільшим на весь Центральний Мейн задом, і заволала:

— Агов, Чеззі, ходи-но сюди. Тут один живчик до тебе.

Фраті вийшов і поцілував величну жінку в щоку.

— Дякую, кохання моє. — Рукава він мав засукані, тож видно було його русалку. — Я можу вам чимсь допомогти?

— Сподіваюся, так. Джордж Емберсон моє ім’я, — простягнув я руку. — Я з Вісконсину і, хоча душа моя тягне за хлопцями з рідного штату, але коли йдеться про серію, мій гаманець роззявляється в бік «Янкі».

Він відвернувся до полиці позаду себе, але велична леді вже подавала йому потрібне — витертий зелений гросбух із написом ОСОБИСТІ ПОЗИКИ на обкладинці. Він відкрив книгу й, періодично слинячи собі пучки, перегорнув аркуші до порожньої сторінки.

— Про яку частку вмісту вашого гаманця, колего, ми говоримо?

— Яку фору я можу отримати, ставлячи п’ятсот доларів на виграш?

Товстуха засміялася й випустила дим.

— На «Бомберів»? Порівну, колего. Тільки порівну.

— Які коефіцієнти ви запропонуєте, якщо «Янкі» роблять сімку [274] ?

Він поміркував сам, потім обернувся до дебелої леді. Та, з тим самим зачудованим виразом обличчя, похитала головою.

— Не годиться, — промовила вона. — Якщо не вірите мені, надішліть телеграму, поцікавтеся лінією у Нью-Йорку [275] .

Я зітхнув і забарабанив пальцями по склу, під яким у вітрині лежали годинники й каблучки.

— Гаразд, а як щодо такого варіанта — п’ять сотень на те, що «Янкі» після збиткового рахунку 1–3 таки роблять серію?

Він розсміявся.

— Якесь, сказати б так, неабияке чутяуморув цьому таки є присутнім, колего. Дозвольте, я лишень проконсультуюся з босом.

Фраті й монументальна леді (поряд з нею він скидався на толкінівського гнома) радилися пошепки, та врешті він повернувся до прилавку.

— Якщо ви маєте на увазі саме те, що, як я гадаю, ви маєте на увазі, то я прийму вашу ставку з коефіцієнтом чотири до одного. Але якщо «Янкі» не програватимуть 1–3, а потім раптом не піднімуться, ви втрачаєте весь стос. Я просто хочу прояснити всі умови нашої умови.

— Ясно, як білий день, — кивнув я. — Але… без образ з вашого боку чи з боку вашої подруги…

— Ми одружені, — втрутилась дебела леді, — тож не обзивайте нас друзями. — І вона знову реготнула.

— Без жодних образ з вашого боку чи з боку вашої дружини, але коефіцієнт чотири до одного не годиться. Натомість, вісім до одного… було б чудовим рішенням для обох сторін.

— Я дам вам п’ять до одного, але це вже край, — промовив Фраті. — Для мене це лише побічна справа. Якщо вам потрібен Вегас, їжджайте до Вегаса.

— Сім, — сказав я. — Нумо, містере Фраті, погоджуйтесь на мою пропозицію.

Вони ще пошепотілися з дебелою леді. Потім він повернувся й запропонував шість до одного, що я й прийняв. Цей коефіцієнт все одно залишався низьким для такої безумної перспективи, але мені не хотілося надто серйозно грабувати Фраті. Так, він був підставив мене на користь Білла Теркотта, але мав на те власні мотиви.

Крім того, то було в іншому житті.

У ті часи в бейсбол грали так, як було задумано від самих початків цієї гри — при яскравому сонячному світлі, у той період ранньої осені, коли ще зберігається відчуття літа. Люди збиралися в Нижньому місті перед вітриною крамниці електротоварів Бентона й дивилися матчі по трьох встановлених на п’єдесталах двадцятиоднодюймових телевізорах «Зеніт». Над телевізорами висів транспарант НАВІЩО ДИВИТИСЯ НА ВУЛИЦІ, КОЛИ ВИ МОЖЕТЕ ДИВИТИСЯ ВДОМА? ЛЕГКІ УМОВИ КРЕДИТУ!

О, так. Легкі умови кредиту. Це вже більше скидалося на ту Америку, в якій я виріс.

Першого жовтня «Мілвокі» виграли в «Янкі» один нуль, завдяки Воррену Спану. Другого жовтня «Мілвокі» поховали «Бомберів» з рахунком тринадцять п’ять. Четвертого жовтня, коли серія повернулася до Бронксу, Дон Ларсен засушив «Мілвокі» чотири-ніц, звісно, за допомоги реліф-пітчера Райна Дурана, котрий не мав поняття, куди, щойно покинувши його ліву руку, полетить м’яч, і таким чином до всирачки лякав тих відбивачів-беттерів, котрим випало йому протистояти [276] . Коротше кажучи, майже ідеально.