Робочий тиждень у Деррі почався без будь-якої згадки про Френка Даннінга, натомість у вівторок він став героєм першої шпальти, де він щирився з фотографії тією своєю доброю сердечною усмішкою «леді-люблять-мене». Де було достеменно зафіксовано той його диявольський вогник в очах (як у Джорджа Клуні [284] ).

За словами шефа поліції Деррі, його департамент має доволі всіляких провідних ниточок, тож невдовзі очікуються арешти. У телефонному коментарі Доріс Даннінг повідомила, що вона «шокована і пригнічена». Про той факт, що вона і покійний жили окремо, в матеріалі не згадувалося. Різноманітні друзі й колеги по роботі в маркеті «Централ-стрит» також говорили про шок. Усі, здавалося, погоджувалися з тим, що Френк Даннінг був абсолютно чудовим парубком, і ніхто собі уявити не міг, навіщо комусь могло заманутися його застрелити.

Особливо лютився Тоні Трекер (ймовірно, через те, що труп було знайдено в його фамільному тілосховищі). «За такого хлопця необхідно знову повернути смертну кару», — сказав він [285] .

У середу восьмого жовтня на Окружному стадіоні в Мілвокі «Янкі» вичавили з «Відчайдухів» перемогу 2–1; у четвер вони прорвали ланцюг рахунку 2–2 у восьмому інінґу, виконавши чотири пробіжки й вигравши серію. У п’ятницю я завітав до закладу «Чесна оборудка. Застави & Позики», гадаючи, що зустрінуть мене там місіс Гарикало й містер Скорботник. Дебела леді більш ніж сповнила мої очікування — побачивши мене, вона закопилила губу й гаркнула: «Чеззі! З’явився наш містер Товстосум!» А тоді посунулася геть крізь завішений одвірок і назавжди з мого життя.

Фраті вийшов з тією ж бурундучковою усмішкою на обличчі, яку я запам’ятав з нашого першого з ним знайомства в «Ліхтарнику» під час моєї попередньої подорожі у благоліпне минуле Деррі. В одній руці він тримав пухкий конверт, на лицьовому боці якого друкованими літерами було написано Дж. ЕМБЕРСОН.

— А ось і ви, колего, — промовив він, — великий, як життя, і вдвічі гарніший. А тут ваша здобич. Не стидайтесь, порахуйте.

— Я вам довіряю, — сказав я і поклав конверт до кишені. — Ви напрочуд привітний, як для хлопця, котрий щойно розлучився з трьома штуками.

— Не буду заперечувати, ви дійсно вихопили гарний шматок з Осіннього Класика [286] , — сказав він. — Добрячийшматок вирізали з цьогорічного пирога, а втім, я все одно заробив трішки баксів. Як це завжди роблю. Хоча й беру участь у цій грі головним чином лише тому, що це, як то кажуть, мій громадянський обов’язок. Люди бажають закладатися, люди завжди бажають закладатися, і я вмент сплачую вигране, якщо хтось виграє. І ще я люблю приймати ставки. Це щось на кшталт хобі для мене. А знаєте, коли це мені подобається найбільше?

— Ні.

— Коли з’являється хтось, на кшталт вас, нахабний рейнджер, котрий пре на шанси баксами і вириває своє. Це відновлює мою віру у випадкову природу всесвіту.

Я собі подумав, якої він заспівав би про випадковість, аби побачив Елову шахрайську таблицю.

— Погляди вашої дружини не здаються аж такими, гм-м, ліберальними.

Він розсміявся, сяйнули його маленькі чорні оченята. Виграш, програш чи нічия, цей чоловічок з русалкою на передпліччі відверто насолоджувався життям. Мене це надихало.

— О, Марджорі. Коли сюди приходить якийсь печальний бідолаха з обручкою своєї дружини й оповідає сльозливу історію, вона розпливається купкою желе. Але коли йдеться про спортивні ставки, вона зовсім інша леді. Це вона контролює особисто.

— Ви її дуже кохаєте, правда, містере Фраті?

— Як місяць зорі, колего. Як місяць зорі.

Марджорі перед моєю появою читала сьогоднішню газету, і та залишилася на вітрині, під склом якої лежали каблучки й інші подібні речі. Заголовок повідомляв: ФРАНК ДАННІНГ ПОХОВАНИЙ З МИРОМ. ПОЛЮВАННЯ НА ТАЄМНИЧОГО ВБИВЦЮ ПРОДОВЖУЄТЬСЯ.

— Заради чого, на ваш погляд, це було зроблено?

— Не знаття мені, але можу вам дещо сказати, — нахилився він ближче, і посмішка спливла з його вуст. — Не був він аж таким святим, яким його намагається представити ця місцева шмата. Я про нього всякого міг би вам повідати.

— То вперед. Переді мною цілий день.

Усмішка повернулася знову.

— А ні. Ми тут, у Деррі, своє тримаємо при собі.

— Я це помітив, — кивнув я.

Мені хотілося побувати на Кошут-стрит. Я розумів, що за будинком Даннінгів можуть назирати копи, щоб подивитися, чи не проявлятиме хтось незвичайного інтересу до цієї родини, але все одно, бажання було надто сильним. Проте не Гаррі мені хотілося побачити; я хотів побачити його сестру. Хотів дещо їй сказати.