...Северина присипала рану попільцем із спаленої квітки «вогника»; 

далі мастила маззю з меду й «кадила»; 

обвивала борсучими шкірками — 

а Воронін, стримуючи стогін, мало не пестив її очима. 

Просив чи боявся? 

А могла, як би хотіла, затруїти. Було за що Вороніна спровадити на той світ. 

Та вона цього не зробила. 

Коли би здоровий зазіхав на неї... о, тоді б не вагалася. А тепер перед нею сидів каліка. Убій-ник, але каліка. Вона убійницею не могла стати для каліки. 

Але хіба це причина не чіпати її тепер, коли вся Панська Долина у вимушену дорогу лаштується? 

А коли подумати, то мала Северина провину перед своїми єдинокровцями — москалями. Ой, мала. 

Лиш двоє людей на світі — Семен Дудка й Василь Полотнюк — знали, хто передавав у ліс хлопцям ліки. 

Та вона б і не приховувала, коли б її москалі питали. Вона зцілює всіх, хто потребує. І не питає, де й кому мастити тіло її мазями будуть. 

О-о-о... скільки в ній умерло знання! Якби хто знав, як то все робилося тоді!.. Якими винахідливими й відважними ставали люди, зусібіч оточені страхами, підозрами, доносами, зрадою й ненавистю!.. 

Северина у зрубах виловлювала гадюк, убивала їх, випотрошувала, а голови припасовувала в зілля кошика. 

Так у неї розвелося ціле гадюче кодло. 

...ОБЛАВА ТРИВАЛА ВЖЕ ТИЖДЕНЬ. 

І тиждень Воронін зі своїми вояками навідувався на Северинине подвір'я, шукаючи слідів банди. 

І той тиждень із дня у день Северина сідала перед порогом хати з кошем, повним гадючих голів, із розкритою пазухою, і цицькою ворушила гадючий хвіст на грудях. 

З помутнілими очима, а може, вже й із помутнілим розумом, сиділа перед хатою зі своїми панями-служницями із кошика — й моторошне шипіння, здавалося, перекривало тріск автоматних черг. 

У тому гаморі ніхто би й не задумався над тим, що людина вміє шипіти не менш природно, ніж: гадина. 

Якщо хоче. 

А банда, за якою полювали емгебісти, — Семен Дудка й Василь Полотнюк — сиділи в сіні на горищі Северининої хатки. 

І ті, й ті — мисливці одні й мисливці інші — знали, що господиня цієї хатки — недоторканна. 

Бо не в собі. 

І кожен із них — мисливців одне на одного — так чи інакше думали про Северину. 

Одні з надією, інші — з острахом. 

Навіть скутий смертельною небезпекою Василь Полотнюк в напівпотемках Северинино-го горища мовчки дивився на Семена Дудку і мовчки питав сам себе: хіба людина б своєму умі буде просити чоловіка вбити пригріту в хаті гадину, як просила колись його Северина? Буде?! А для чого? Щоб позбутися непевних гріхів? Які гріхи у цеї москалиці? Життя на безлюдді — ото й усього! Та й нащо вбивати одну гадину, коли ондечки в кошику (Василеві добре крізь шпари з горища видно) кишить цілий виводок гаддя — а жінка бавить ту нехар1, ніби дітей своїх бавить. Бр-р-р... 

То буде людина в умі замахуватися на ту, що пригріла в хаті і говорить із нею, як із живою людиною, чи ні?! Не буде, якщо не знається із щезником. 

Проте молодий Полотнюк не смів про це ні запитати в Семена, ні відповісти собі самому. Бо зараз та нехар рятувала їхні життя. 

Не смів багато питати й Воронін, люто матірку-ючись на Северининому подвірї, але дивився, як незворушно сидить перед порогом його рятівниця із зануреними в гадюче кодло руками, — і тільки хіба що не спльовував під ноги від пронизливого відчуття бридливості і погамованого страху. 

А Северина сидить зі своїми служницями, про щось собі плямкає губами й жаско для людського погляду ні-ні — та й погладить тріпотливий гадючий хвіст у пазусі. 

Так скажитє мнє, бітому-пєрєбітому, стрєля-ному-прострєляному майору Вороніну всє здєш-ніє і нєздєшніє бєндєри і нє-бєндєри: будєт вмє-няємий чєловєк согрєвать гадюку на своєй груді?!! Нє будєт, єслі в свойом умє! Нє будєт! 

Но пусть согрєваєт на здоровьє. Селі очєнь хочєтся. В горах єщйо люді імєются. Вмєсто етой нєвмєняємой москаліци в Сібірь Воронін возь-мйот другіх. В конце-концов — нє такая уж она опасна, єслі на то пошло.