Яйця були живі — бо вже чорні. Ось-ось могли показатися молоді голови гаденят. 

Але Северина не викинула той патронташ. Лиш занурила на ніч у потоці в мерзлу воду: знала таке місце, де навіть посеред літа зашпори заходили в руки. 

Далі відрізала частину гадючого тулуба. 

Викидала нутрощі. 

Складала шматки розтрощеної голови й замащувала її живицею. 

Зшивала шкіру шовковою ниткою з тороків великодньої хустки. 

«Начиняла» нутро глеєм. 

А далі... 

Далі Северина без тіні сум'яття зняла зі стіни старий австрійський годинник вуйка Онуфрія. Розпечатала його груди, як розпорола би людські. І, не вагаючись і миті, вийняла з нього все його серце — залізні прутики і пружини. Так, ніби вийняла живе серце з живих іще грудей. 

Пружини здокупила — і лише тоді простромила їх крізь гадюче нутро, начинене глеєм. 

А по всьому вчилася робити мертву гадину живою... 

Якщо інших людей від вивозу в Сибір вже не рятують ні грудні й малолітні діти, ні руки, що вміють тримати лише сапу й граблі, то кожен шукає рятунку, як уміє й може. 

Якщо тебе змушують боронити свою господарку не косою й граблями, а зброєю, то треба брати до рук зброю. 

Але її руки не від того. Не чує вона в собі сили взяти до рук ґвера. 

Не вміє. 

Не хоче. 

Не знає. 

Бо гріх брати до рук зброю — зброя умертвляє життя. 

Та покірно чекати, поки їй скрутять в'язи, — Северина також не буде. Не тої вона крові. Крові в ній, як у гадині, або нема, або вона застигла навіки. Тому їй кров її москальська не заважає. Бо вона в собі не чує її поштовху. 

Вона буде боронитися, як їй Бог дав розум. 

...Занурювала руки в кошик, набитий зіллям, повільно стискала годинникову пружину — 

й потворна чорна голова ледь здіймалася над краями коша, на мить завмерши; 

далі кілька разів сіпалася; 

а тоді падала на дно, відпущена Северини-ними пальцями. 

Бридкіше було із хвостом. 

Але вона мусила то зробити, аби навіть ригала по тому три дні. 

Бр-р-р... 

Замотала один кінець відрізаного хвоста хусточкою, змоченою святвечірньою, йорданською та стрітенською свяченою водою, і зсередини пришила до пазухи сорочки. А другий, видимий, кінець випустила наверх сорочки — мережаної білим по білому, і завжди праної в непочатій воді і «воді Єлени» — отій, що беруть її з криниці чи корита до схід сонця й натще. 

Так вона поселила частину мертвої гадюки в себе над серцем. 

...І поміж: тим чекала на них. 

Бо не могло бути такого, щоб по неї не прийшли єдинокровці її незнаного батька. Вони ні до кого тут пардону не мають. 

І дочекалася. 

І прийшли. 

Чим вона краща від тих, хто також був не винен? 

...Колись до неї привозили самого майора Во-роніна. Нога йому після поранення загнила була до кістки. Місцевий доктор чистив її ножем. Дочистив до того, що вже хотіли відітнути ногу до половини. 

А Северина поворожила — посвистала над нею, зробила ліки на меду, карпатському «кадилі» й «вогнику» — казали потому, що котрийсь сільський ґазда мало не відтесав одужалу ногу Вороніна, коли застав воєнного в хаті зі своєю жінкою.