Ото чаклує собі над зіллями та травами — та на дорогу за потоком дивиться: людно чомусь стає на дорозі. Недобре. 

НАЙБІЛЬШЕ Северина любила, коли до неї по трав'яні ліки присилали Іванку Борсукову. Дівчинка — як шило — вертілася на подвір'ї, далі зазирала в булькаючі казани чи говорила з принишклими котами, пощипуючи їх за настовбурчені вуха, а насамкінець сідала на поріг і розпитувала Северину про всякі речі. 

– Що ти сьогодні робиш? — безстрашно зазирала карими очима в чорняву Северининого погляду. 

– Шукаю долю, — відповідала та. І починала зазирати під лавку. 

– Агій на тебе! — сплескувала в долоні дівчинка, як стара баба, але погляду із Севери-ни не зводила. — Хіба доля може ховатися під лавкою? 

– Ого, Іванко! Долю можна загнати в нетрища, сховати в болото, не те, що під лавку. З нею, як і з людиною, можна зробити все. Злякати, наврочити, проклясти, відвернути чарами. 

– А ти не знаєш, москалице, де моя доля? — трохи подумавши, запитала дитина. 

Вона завжди думала перед тим, як про щось запитати. 

Ніхто, крім цього дивакуватого дрібного мізинчика — Іванки Борсукової — не називав її москалицею так ніжно й тепло, ніби насправді пестив, а не знущався. 

Дитина розтягувала слова, мовби гойдалася на канаті, не боячись зірватися з нього. 

Тоді Северині до горла котилися сльози, а вона їх заштовхувала назад, так, як би місила руками. 

– Дитинко... Доля ніколи не шукає людину. Людина сама її має знайти й заволодіти нею. Знайдеш — буде твоя. 

– А як не знайду? 

– То так і проживеш. Без Долі. Іванка знову довго мовчала. Тоді спідлоба подивилася на Северину: 

– Як ти? 

Северина не відповіла, лиш поклала перед дівчинкою тасу з горохом. 

– Поможи мені перебрати ці адамові сльози. 

– А що, горох — то адамові сльози?! 

– Коли, Іванко, Господь, вигнав Адама і Єву із раю, їм треба було жити й харчуватися. Ото й мусив Адам обробляти землю, щоб прогодуватися зі своєю жінкою. Але Адам, як ми, не був привчений до роботи, тому й плакав, коли вперше ходив за плугом. А де падали його сльози — там сіявся й виростав горох. Тому він і називається адамовими слізьми. 

– Як гарно... — зітхала Іванка. 

– Ой, дитино... тяжко, а не гарно. Але як тобі хочеться, щоб було гарно, — на тобі цей вузличок до хрестика на шиї. То твій оберіг буде. Я зробила його із купальських трав. Він тобі поможе долю свою зустріти. 

– По дорозі додому? Розкажи, москалице... — Іванка не по-дитячому звеселіла. — То буде панич? 

– Розкажу, колись, Іванко, розкажу... краще, щоб була пава, аніж панич. Але тепер біжи домів і скажи мамі, щоби тебе не сварила. Скажи, москалиця жити мене вчила. «Сама жити не вміє, а чужу дитину вчить», — відповість на те тобі мама. Але ти не перерікайся з мамою ніколи. Вона завжди все краще знає. 

– І твоя мама знала? 

– Ой, знала, Іванко, знала... краще би була не знала. 

...А ДАЛІ Панською Долиною пустили поголос, що хитра москалиця лише на перших порах причаїлася після відходу москалів... вона не тільки виманила з Трав'яного одного щезника — вона їх там вивела тепер цілих десять... онде у зграю сонних котів перекинулася нечиста сила, що служить їй. І та сила разом із москалицею блудить — світом нудить, ніби знову якого москаля собі виглядає... ну, певно, що... то ж хочеш-не хочеш — кров кличе... 

То, може, вона і в своє зілля якогось дурману домішує, що так скоро легшає людям у хворобі... і рани на них затягуються на очах... і декотрі порожні молодиці понесли, як тільки скуштували москалициного варива... не інакше, як нечистий їй помагає... стережіться, жінки й люди Ч Чи то вам треба такого здоров'я?.. Від нечистого? 

До Северини також дійшли ці бесіди. На що вона лише сплюнула, а далі засміялася. 

Коротко.