Урочище за урочищем. 

Хутір за хутором. 

Ще трохи — і тут залишаться лише буки та ялиці. Але як так далі піде, то скоро не буде кому притулитися лицем до живого стовбура, обвивши його руками, щоб набратися сили з кори. 

І вона знову летить у хату, не зачиняючи дверей. І щось там мудрує. Чи може, молиться. Хтозна... 

Якби хто відважний просунув голову поміж зілля й коріння, то, може, й знав би. 

А так... ліниві коти дрімають собі в ряд перед порогом, ніби вартують свою господиню. 

А їй тільки того й треба. 

...КОЛИ НАРЕШТІ ПРИЙШЛИ за нею, вона вже сиділа на лавці під хатою: обтирала яйця. Навіть не так. 

Зі стежки, якою до хати наближалася група уповноважених із зірчастими кашкетами, було видно лише одне: Северина сиділа на лавці і між розчепірених колін затискала плетений кошик. Руки втоплені в кіш, але збоку було зрозуміло, що вона там щось перебирає. 

– Ну, що... — без особливої церемонії, але доволі приязним голосом, ще здалеку звернувся до неї майор Воронін: — Не прикидайся, а лишай роботу і збирайся, москалице, з нами. Може, твій тато, дякуючи нам, у світі знайдеться... — стояв так близько, що вона втягнула носом запах його поту. Піт був ледве чутний. І якийсь мало не солодкавий. — Що це ти робиш? — зазирнув у кошик. — Бандитам яйця готуєш? Так уже не встигнеш. Хай вибачають. — засміявся до неї дуже білими зубами. — Чекай, а що це ти робиш? — перепитав раптово занепокоєний Воронін, нагнувшись над кошиком трохи нижче, але тут же якось дивно відкинувся назад. 

Тимчасом Дмитро Берник — «стрибок», обходив хату, раз по раз поправляючи за плечима ґвера. 

Посильний із сільради Василь Полотнюк — найстарший син колишніх сусідів Полотнюків з-під явора в Трав'яному — незрушно стовбичив поодаль Вороніна, ховаючи очі від Северини. 

А молоденький русоволосий солдатик відганяв прутиком оводів від зграбного коника-гуцулика, що, фиркаючи, пощипував траву за рогом хати. 

Ніхто начебто й не звертав уваги на те, що відбувається на подвір'ї. 

У Северині забилося велике — на всі груди — серце. 

Аж перейняло дихання. 

Але вона, повільно підвівши простоволосу голову із масним — блискучим від овечого масла — волоссям, хрипко сказала: 

– Пане-товаришу ґаздо! Говоріть потиху, бо моя служниця можуть розсердитися. Вона — велика паня. 

І з тим Северина поклала кошик перед себе на траву, а на тепер уже стиснуті коліна виклала дрібні — наче перепелині, а може, ще дрібніші — яйця. 

– Що?! — рявкнув Воронін, шарпнувшись було до кошика, та тут же відсахнувся знову. 

Лише поклав руку на кобуру. 

Северина, не зважаючи на офіцера, одною рукою тримала, а другою обтирала яйця. 

Яєць було небагато. 

Із восьмеро. 

Проте були якісь дивні: не круглі, а ребристі. 

Як розм'яклі чи незастиглі цукерки-іриски. 

Нанизані одне до одного докупи, ніби патрони в патронташі. 

Декотрі вже потемнілі, а декотрі — майже чорні всередині. 

Здавалося, на дотик вони були м'які, ще мить — і самі тріснуть під Северининими пальцями. 

– Що ти робиш, чорт тебе побери!!! — знову гаркнув тепер уже не на жарти розлючений Во-ронін, але з місця не зрушив, лише витягнув пістолет із кобури. 

Северина, не встаючи, нахилилася над кошиком, ледь торкаючись верхнього зілля, пошаруділа на дні рукою, — і за якусь мить із кошика почала повільно підводитися зміїна голова. 

Маленька. 

З потьмянілою лускою.