Роза опустилася на коліна поряд з нею. Сліпуче світло фар мусило б перетворити її обличчя на різкий і потворний чорно-білий ландшафт, але справдилося протилежне: натомість воно зробило її ще вродливішою. Вона знову погладила Енді по щоці.

– Не бійся, – промовила вона. – Не бійся.

Обернувшись до однієї з присутніх жінок, невиразно миловидої істоти, яку вона назвала Тихою Сарі, Роза кивнула. Сарі кивнула їй у відповідь і увійшла до монструозного автодому Рози. Тим часом інші почали формуватися в коло навкруг садового шезлонга. Енді це не сподобалося. Щось у цьому було жертовне.

– Не бійся. Скоро ти станеш одною з нас, Енді. Одною з нами.

«Якщо, – подумала Роза, – не зациклишся нанівець. У такому випадку ми просто знищимо твій одяг у сміттєспалювачі за громадською вбиральнею і завтра вирушимо в дорогу. Спиток не збиток».

Але вона сподівалася, що такого не трапиться. Ця їй подобалася, і її талант усипляння може придатися.

Сарі повернулася зі сталевим, схожим на термос балоном. Вручила його Розі, і та зняла з нього червоний ковпачок. Під ним виявилося сопло і вентиль. Енді цей балон здався якимсь не позначеним написами отруйним аерозолем проти комах. Майнула думка підхопитися з шезлонга й кинутися навтьоки, та тут же їй згадався кінотеатр. Ті руки, що сягнули всередину її голови, утримуючи її на місці.

– Дідо Флік? – запитала Роза. – Ти поведеш нас?

– Радо.

Це відгукнувся той старий, з кінотеатру. Зараз, увечері, він був одягнений у бахматі шорти-бермуди рожевого кольору, білі шкарпетки, підтягнуті вгору на його кістлявих гомілках аж до колін; і в пласких біблійних сандаліях. Енді він здався схожим на Дідуся Волтона [27] після того, як той два роки просидів у концентраційному таборі. Він здійняв угору руки, й услід за ним всі решта скинули вгору руки. Зчеплені таким чином, висвітлені силуетами у перехресних променях фар, вони скидалися на вервечку якихось потойбічних паперових ляльок-витинанок.

– Ми Правдивий Вузол, – проголосив він. Голос, що виходив із цих западистих грудей, більше не тремтів; зараз звучав глибокий і лункий голос значно молодшого чоловіка.

– Ми Правдивий Вузол, – відгукнулися вони. – Що пов’язане, тому ніколи не бути розв’язаним.

– Ось ця жінка, – промовив Дідо Флік. – Чи приєднається вона до нас? Чи пов’яже вона своє життя з нашим життям і стане одною з нас?

– Кажи «так», – підказала Роза.

– Т-так, – спромоглася Енді. Серце в ній вже не билося; воно бриніло, як струна.

Роза повернула вентиль на своєму балоні. Почулося тихе, покаянне зітхання і вилетіла хмарка сріблястої імли. Замість того щоб розвіятися на легкому вечірньому вітерці, вона просто зависла над балоном, ніби чекаючи, поки Роза нахилиться, зшилить оті її чарівливі коралові губи і делікатно подує. Хмарка імли – трохи на вигляд, наче той клубок, в яких містяться діалоги у коміксах, тільки наразі в ньому не було жодних слів – попливла, поки не зависла над оберненим вгору обличчям і широко розплющеними очима Енді.

– Ми Вузол, і ми тривкі, – проголосив Дідо Флік.

– Саббатха ханті, – відгукнулися решта.

Імла почала знижуватися, дуже повільно.

– Ми обрані.

– Лодсам ханті, – відгукнулись вони.

– Дихай глибоко, – сказала Роза і ніжно поцілувала Енді в щоку. – Я зустріну тебе на іншому боці.

«Можливо».

– Ми щасливці.

– Каханна різоне ханті.

А тоді всі разом:

– Ми Правдивий Вузол, і ми…

Але на той момент Енді вже їх не чула. Срібляста хмарка сіла їй на обличчя, і якою ж вона була холодною, холоднющою. Коли Енді зробила вдих, та мрячна штука ожила і почала кричати всередині неї. Якась дитина, явлена із туману, – вона не знала, чи то був хлопчик, чи дівчинка, – борсалася, намагаючись вибратися, але хтось різав. Це Роза різала, в той час як решта, стоячи тісним колом (вузлом) навкруг неї, світили десятками ліхтариків, осяваючи це уповільнене мордування.

Енді спробувала підхопитися з шезлонга, але в неї вже не було тіла, яким вона могла б підхопитися. Її тіло пощезло. На його колишньому місці лишився тільки біль у формі людського єства. Біль помираючої дитини і її власний.

«Наберися його, – ця думка була наче холодна ганчірка, прикладена до тієї палаючої рани, якою стало її тіло. – Це єдиний наскрізний шлях».

«Я не можу, я тікала від цього болю все своє життя».

«Можливо, й так, але ти вже цілком поза можливістю втечі. Наберися його. Проковтни його. Прийми дух або помри».